Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Чорний Ворон (Чорногузько )


Жив у с. Піщаний Брід, що на Херсонщині, хлібороб Яків Чорногузько. Був він чоловік небідний, адже мав землю і двох синів – старшого Харитона та молодшого Івана. Згодом у сім’ю Бог послав і донечку.
Жили над балкою, у невеликій хатині. Сарай був у формі розкритої книжки.
Обідаючи чи вечеряючи, часто вели політичні розмови. Інколи спалахували суперечки, а то й сварки, навіть бійки, бо хлопці гарячі були.
Прийшов час, Івана побрили у москалі. А тут – війна. На ній він і самоствердився, відчув свою силу. За доблесть і відвагу, виявлену у боях із “германцями”, його нагородили трьома Георгіївськими хрестами. Повернувся з війни шанованим чоловіком – георгіївським кавалером. А село якраз просипалося від московської сплячки. Бо ж 1917-й приніс волю. Перестали вже люди чухали потилиці, встали з колін, повитягали з-під стріх зброю і почали творити загони самооборони – щоб захиститися від московських грабіжників, що татарвою сунули з фронтів, як тоді казали, у Кацапщину. Назвали сільське своє військо Вільним козацтвом.
Вступив до товариства небайдужих і георгіївський кавалер Іван Чорногузько. Був він здоровенний, під два аршини, чорнявий, із вусами. Обличчя смагляве, красиве. Ясно, що дівчата задивлялися. Але він уже мав жінку. Ще до революції з’єднав свою долю зі співучою красунею Ганною із с. Карачунка. А голос вона мала ще красивіший за вроду. Старостував на весіллі Феодосій Мусійович Лисак.
Брат Харитон був зовсім інший – русявий, повнотілий, середнього зросту. За дружину взяв піщанобрідську дівчину. З нею нажив двох дітей – Миколу та Петра.
Оскільки Іван Чорногузько мав серед односельчан неабиякий авторитет, то саме його й обрали за свого отамана. Козацьке ім’я дали з огляду на його зовнішність і хижу вдачу – Чорний Ворон.
Зброю любив Іван страшенно. Вдома мав цілий арсенал. Їздив весь час у Чорний ліс – чи постріляти, чи якусь справу полагодити. Коли був у селі, то на березі річки, неподалік хати, весь час вартували козаки – чоловік 6 – 8.
Характер Чорний Ворон мав неспокійний і непокірний. Був хоробрий до нестями – не боявся навіть Махна. А той часто заскакував до Піщаного Броду, бо його Галина була піщанобрідська.
Коли з походів Чорний Ворон повертався у своє село, одразу по кутках розносилося тривожно: “Іван у селі, так що дивіться”.
Скільки поклав він червоних зі свого двадцятип’ятизарядного “Маузера” один Бог знає, може, ще й дідько. Полював за комунарами навіть на весіллях, бо знав, що ті, охочі до дармової випивки та їжі, завжди поспішали на чужі весілля – хоч їх ніхто і не запрошував.
Батьки молодих і Чорного Ворона не надто хотіли, бо той міг перетворити свято на парастас. Та отаман мовчки витягав “Маузер”, і отримував-таки запрошення.
Позицію Іван вибирав біля музик. Як тільки ватага будьонівців чи відділ чекістів влітали у двір, де все кипіло і гуло, Іван суворо наказував музикам: “Не грати!” Для переконливості показував “Маузер”. І весела мелодія стихала. Це був сигнал, що червоних тут не хочуть. Якщо ті, попри попередження, спішувались і прямували весело до столів, Чорний Ворон та його козаки без попередження валили їх пострілами.
Полював Чорний Ворон і на похоронах. Оскільки й тут давали їсти та й чарку за упокій душі наливали, то вічно голодні москалі й сюди заявлялися непроханими гостями. Одного разу отаман аж двох більшовиків уполював на похороні. Одному куля так рознесла голову, що аж чуб настовбурчився.
Час минав, але як не старався Чорний Ворон, червоних ставало все більше і більше. Вже й серед односельчан з’явилися їхні прихильники. Одного разу сільські комунари вирішили вполювати Івана на весіллі. Для напасників той день закінчився погано: отаман двох башибузуків поклав на смерть, інші накивали п’ятами. Потім виправдовувалися в родинах. Ми, мовляв, нічого поганого не хотіли, тільки думали його провчити, а він “от-т-ак” у відповідь.
Активісти не могли змиритися: влада ніби у селі совєтська, а їх ганяють як зайців. Тож одного разу змовилися взяти Чорного Ворона вдома. Озброєний гурт підійшов до Іванової хатини. А той сипонув з ручного кулемета – ніби чекав непроханих гостей. А черги довгі, і в той бік, і в той, – голови не піднімеш. Позадкували комунари – а нехай йому, тому Ворону, грець!
Та на постріли почали збігатися й інші.
Відчувши, що небезпека стає смертельною, Іван схопив дружину за руку і – у провулок, до річки. Коли бачить – назустріч племінник Петро Роман і його товариш Роман Кузьменко. І так поспішають, аж засапалися.
Угледів у них обрізи.
– Так це ти рідного дядька вбити хочеш? Тоді тримай!
І вистрелив йому в голову.
І Кузьменка не залишив у живих – куля пробила тому груди.
Відіпхнувши ногою тіло племінника зі стежки, Іван рушив далі. Переправившись із дружиною через річку, почухрав у бік Знам’янки. Напевно, до Чорного лісу. А куди ж ще?!
А в село нагрянув більшовицький загін. Та Чорного Ворона давно слід прохолонув. Поховали червоноармійці свого товариша Кузьменка Романа з помпою – грала музика, розвівалися червоні прапори і транспаранти. Промовці кричали про нього, як про героя, що загинув у боротьбі з “бандитами”. А про Петра Романа не згадали й тихим словом. Через те, мабуть, що він таки “бандитської крові”, родич же Чорного Ворона. То чого героя ліпити з нього?
Червоні поїхали, а верховіття почало плекати плани “поквитатись” на братові Чорного Ворона. Скоса поглядали вони на Харитона, проходячи повз його хату. А той глядів їм прямо у вічі. І як чув, що на якомусь кутку загуло весілля, брав револьвер і йшов шукати долі. Одного разу на веселе подвір’я завернула підвода з червоноармійцями, а може, то й чекісти були. Харитон довго не чекав. Вийшов наперед, схопив коня за морду, зупинив нахаб. А з воза – бах! – і вистрілили. Харитон упав мертвий.
Поклали його на підводу та й повезли додому. Червоні суворо попередили, щоб рідні не сміли ховати “бандіта” на кладовищі. Тож могилу вирили на городі, в лівому куті, внизу, майже на березі Чорного Ташлика. Харитонових синів Петра і Миколу забрав дід Яків.
Минуло скількись часу, і по селу знову пробігла сірою мишею чутка: “Іван у селі, так що дивіться”.
До батьків він постукав не зразу, бо мав якість справи в селі, може, комусь “віддячити” хотів... Нарешті шибка ледь-ледь затремтіла від Іванових пальців.
– Тато, чому не повідомили, що Харитона вбили? Я б Петра і Миколу забрав...
– А хіба я знав, де тебе шукати...
Сусідам пізніше Яків признався:
– Як я міг йому віддати дітей? Остався сам, та ще й онуків віддай.
Більше Чорний Ворон у селі не появлявся. Односелець Микола Семенюк (1910 – 1941), зі слів дядька дружини, жителя Одеси, казав, що Чорний Ворон часто навідувався в Одесу. Грабував, мовляв, багатих. Узнавав у потрібних людей адреси, і грабував. Отак георгіївський кавалер, вільний козак, а тоді повстанський отаман зійшов зі стежки боротьби за Україну і став на слизьку стезю розбою. Хоча як знати! Розкошувати в той час могла тільки комуністична банда: чекісти, комсомольці, комуністичні діячі та інші покидьки.
Коли Іванова дружина Ганна повернулася до Піщаного Броду, її арештували, але згодом випустили. Чекала Ганна чоловіка, чекала, виглядала, а він як у воду канув. Навіть вістки не подав, мовляв, я живий, зажди ще трохи. Тож з розпуки вийшла заміж за Івана Давидовича Сагайдака та виїхала з ним із села, казали, десь під Одесу. Нажила з ним трьох дітей – Тетяну, Катрусю і Василя. Та й цей чоловік покинув жінку. Мусила вертати, але ж не в Піщаний Брід, де все нагадувало про особисту трагедію. Оселилася в Помічній.
У 1970-х роках вона померла. А її Іван продовжував жити у людській пам’яті. Гадали лише, де подівся. Ходила, щоправда, чутка, що ніби він загинув у Чорному лісі, але в це мало хто вірив.
Іван Шаповал, 1910 року народження, говорив про Чорного Ворона як про людину “безмежно сміливу, сильну, безстрашну, безпощадну”. Микола Семенюк підтверджував: “Так, так, що правда, то правда”.
Чорний Ворон такого страху нагнав односельчанам, що вони ніяк не могли повірити, що він міг вмерти. Якось Іван Шаповал по секрету повідав онучкові отамана Володимиру Євпаку: “Не помер він... Ото в уряді Хрущова є Воронов. То він з Чорного Ворона зробився. Тепер сидить в уряді і править нами...”
Такі химерні чутки могли переказувати тільки про легендарного чоловіка. Таким і був Чорний Ворон із Піщаного Броду. З іншого тіста він був зроблений, не з такого, як його односельці. Напевно, Бог домішав туди хмелю і тісто вийшло смагляво-запашне, вибухове. Хмільний запах його відчуваю і досі.
Цей хмільний запах п’янить і деяких нащадків отамана. Ось що, наприклад, написав його двоюрідний онук Володимир Якович Євпак: “Мені зараз 66-й рік. Я дуже жалію за Чорногузьком Іваном, що так мало вистріляв комуністів, але вдячний Богу, що в мене був такий, неабиякої сміливості, дід. Таких як Чорногузько були сотні тисяч... Даром вони голови не положили. Завдяки їм і є зараз вільна Україна”.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Авторські польові дослідження Анатолія Вікторовича Пирога. – Записано від Івана Івановича Чорби, 1925 р. н., у с. Піщаний Брід Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл. – Грудень 1999 (І. І. Чорбі розповів цю історію Захар Васильович Марченко (1888 – 1963).
Авторські польові дослідження Анатолія Вікторовича Пирога. – Записано від Марії Феодосіївни Семенюк (у дівоцтві Лисак; 1910 – ор. 2005), у с. Піщаний Брід Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл. – Грудень 1999.
Лист Володимира Яковича Євпака, 1942 р. н., с. Піщаний Брід Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл., Роману Миколайовичу Ковалю від 3 червня 2007 р.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ