Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Листи, листи, листи


“Тема була неймовірна"

Мене обурила ситуація, описана у статті "Москалів треба лікувати" ("НН", ч. 11, 2007). Ситуація заслуговує на гострий протест до влади Росії та ООН! Агітувати мешканців незалежної держави до розколу – це неприпустимо. Якщо Росія справді, як вона твердить, хоче мирно жити з Україною, то мусить негайно прикликати до відповідальності своїх агітаторів. Якщо Росія це дозволяє, або підтримує, то це вороже втручання у справи сусідньої держави!
Якось ми через Інтернет дивились телепрограму з Києва. В ній велася дискусія між представниками різних українських партій та учасниками з публіки. Тема була неймовірна: "Як розв'язати проблему, що понад 50% українців має негативну думку про Росію?". Учасники дискусії, що тривала понад дві години, намагалися вирішити, що українці мусять зробити, щоб досягти дружне співжиття з Росією!!!
Я думаю, що Росія мусить сама щось зробити, коли хоче, щоб українці її любили.

Роман ПРОХОДА, інженер, США

Про отамана Іванова

Пане Романе! На с. 167 книги "Операція "Заповіт" Ви, описуючи загибель отамана Іванова, посилаєтесь на свідчення М. Шеремета. А той трагічний епізод він записав з моїх слів. Мені ж про загибель Іванова детально розповів мій сусіда – Калина Петрович Мусієнко, ровесник мого батька – Дмитра Михайловича Брика, 1895 р. н.
Червоні тоді мали штаб у Боковій, а у Варварівку наскакували. Якось кацапські кіннотники натрапили на слід Іванова. Він тікав дворами і городами. Тут кіньми не розженешся. Тоді вони "мобілізували" Калину Петровича вести коней, а самі вже пішки переслідували Іванова. Так добігли до Котівського (Буцького) ставка. Іванов по льоду перебіг ставок і вже намагався видертися на крутий берег, але один з червоних з коліна прицілився і застрелив отамана.
Ставок той є і зараз, та тільки майже повністю заріс очеретом. За ним є і той Боківський ліс, в якому мав надію врятуватися Іванов...

Михайло БРИК, син повстанця
м. Кривий Ріг

“Чим же я буду вас годувати?”
Зі спогадів про 1932 – 1933 роки

Я пішла до школи в 6 років. Сиділа за партою з Ванею Кир'яком. Декілька днів його не було у школі. Вчителька Фекла Стратонівна запитувала нас, чому його немає, але ми не знали. Одного дня під час уроку до класу вбігла прибиральниця і закричала: "Фекло Стратонівно! Кир'ячиха зарізала Ваню!"
Ми всім класом побігли до хати, де жив Ваня, але побачили тільки забиті дошками навхрест двері та вікна. Сусіди сказали, що Кир'ячиху забрала міліція. В село більше вона не повернулась. От що робив голод...
Хвилює мене й досі спогад про мою подружку Олю, дочку сусіда Самійла Бобира. Вона була у нього найменшою, шостою, дитиною. І зараз бачу: стоїть вона, ноги такі товсті-товсті, а під ногами калюжа води. Я питаю маму, чому це під Олею вода, а мама каже, що ноги в неї попухли, шкіра потріскалась і крізь неї сочиться вода. Через кілька днів мама показала у вікно: "Вже Олю твою Самійло поніс закутану в ряднинку на кладбище".
Ще згадую, як ми, діти, везли нашого собаку, Луніка, за село хоронити, бо його вночі вилами заколов Крох – наш сусід. Батька не було дома, тож Крох вийняв вікно в коморі і забрав все, що було їстівне. Мама плакала: "Чим же я буду вас годувати?", а ми, діти, плачемо за Луніком. Ми йому і хрестика на могилці поставили.

Олександрa Марківна РИБАЛКА, 10.05.1927 н. р., хут. Орлівець Береснягівської с/р Канівського району Київської області (тепер Черкаської обл.).

Що зробилося з нашим селом?

У селі живеться сумно, важко і страшно. П'ють чоловіки, п'ють жінки і діти. Крадуть і злословлять. Попри всі минулі біди, наше село було співучим, а зараз ніхто не співає. 42% жителів нашого села на виборах не голосували. Люди зневірені.
Чи винні селяни в наших бідах? А хто повалив свинарники, зруйнував майстерні, цехи і млини, розтягнув їх по цеглині та шиферині? Хіба не вони?
Я однієї думки з усіма тими у своїй Секретарці, хто проти перетворення землі на товар. Якщо землю зроблять товаром, то і власники паїв також стануть товаром. Це відчула і зрозуміла значна частина селян, особливо молодшого віку. Свідомі селяни – за колективні господарства. В Ізраїлі – земля державна. Видно, знають, чому не можна перетворювати її на товар.

Ганна СКРИПКА, племінниця отамана Якова Кощового
с. Секретарка Кривоозерського р-ну Миколаївської обл.


“Ось така маленька історія”

Хочу подякувати за величезну роботу, яку проводить Історичний клуб "Холодний Яр", зокрема за книгу "Коли кулі співали", яка розкриває невідомі сторінки історії нашої великої козацької нації. Для мене ця книга цінна ще й тим, що в додатку документів опубліковано список козаків загону отамана Мефодія Голика-Залізняка станом на 1922 рік. Серед прізвищ повстанців я знайшов дороге мені ім'я Андрія Чехвана. Саме так звали мого прадіда, рідного брата моєї прабабусі Варвари Калениківни Чехван, 1909 р. н.
Моя бабуся Тамара Яківна Дубина (1936 р. н.) розповідала, що Андрій Чехван воював, як вона казала, "у банді Назара Стодолі". На той час вона жила у с. Вершаці під Чигирином. Бабуся розповіла, що після поразки Андрій виїхав у Таджикистан. Там одружився. Пустив у світ сина Георгія, який декілька разів приїжджав у Харків до рідні. Останній раз був десь у 1970-ті роки, після чого зв'язки урвалися.
Ось така маленька історія.

Андрій ЛУБ'ЯНИЙ, студент
м. Харків

 

Війна з пам’ятниками продовжується

Напередодні 63-ї річниці т. зв. визволення України від німецько-фашистських загарбників невідомі зловмисники у Смілі скинули з постаменту погруддя Богдана Хмельницького. Колись пам’ятник стояв у центрі міста. Та після спорудження гіганта промисловості – заводу радіоприладів – погруддя перенесли поближче до нового мікрорайону, який назвали іменем великого українського гетьмана.
Звичайно, час уже у Смілі поставити величний пам’ятник гетьману. Адже Сміла була колись сотенним козацьким містечком, вотчиною улюбленого Богданового сина Тимоша Хмельниченка. Отже, для гетьмана це місто чужим не було. Однак виродків не влаштовувало й скромне вшанування його імені. Погруддя вже скидали з постаменту. Декілька років тому вандали розбили й погруддя Тарасові Шевченку біля залізничної лікарні. Його відновив власним коштом головний лікар медичного закладу.
Місцеві комунальники швидко відновили погруддя Хмельницького. Та де гарантія, що в майбутньому вандалізм не повториться? Адже зловмисники жодного разу не були знайдені й покарані. А непокаране зло породжує нове зло.
За радянських часів на всі свята місцева влада носила квіти до пам’ятника катові України В. Леніну, який і досі бовваніє в центрі міста. За незалежності квіти кладуть вже до погруддя Хмельницькому. Багатотонного пролетарського вождя ніякий “зловмисник” власноруч не скине. Напевно, українські діячі слугуватимуть “хлопчиками для биття” доти, доки влада дивитиметься з кабінетів на Леніна, а бігатиме з квітами на околицю – до Хмельницького і Шевченка.

Олександр ВІВЧАРИК
м. Сміла Черкаської обл.

“Сам такий!”

Наприкінці минулого року телеканал “Інтер” транслював передачу “Свобода”. Коли в ній виступав представник БЮТ Йосип Вінський, “регіонал” Тарас Чорновіл став на його адресу обурено вигукувати: “Зрадник! Зрадник!” (за вихід того з соціалістичної партії і перехід до БЮТу). Обличчя Тараса гнівно тіпалося.
І пригадалася народна приказка: “Поганому виду немає стиду”. Ну, хто б ще докоряв зрадою? Чи давно сам Тарас, перебігши з націонал-патріотичного табору до антиукраїнської партії регіонів, ідейно зрадив пам’ять своїх батьків В’ячеслава Чорновола та Олени Антонів, чим зганьбив себе навіки?

Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер-винахідник
м. Ірпінь Київської обл.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ