Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


“Рятуйте, люди, пісню!”


7 квітня 2017 р. земний світ покинув кобзар Василь Литвин. На пам’ять про нього пропонуємо слово його друга Олеся Бердника, написане ще в середині 1980-х як передмова до книжки пісень Василя Литвина, яка так і не побачила світ.
“Як дивно складаються долі людські! – написала коментар до публікації Антоніна Литвин, Василева дружина. – Чим більше про це думаєш і спостерігаєш, тим більше переконуєшся, що випадковостей не буває. Бо як інакше пояснити, що коли наша родина після багатьох випробувань оселилася в с. Гребенях і знову почала оживати в пісні, сюди ж доля привела і видатного письменника О. П. Бердника, з яким у творчій співпраці з’явилося багато нових задумів і проєктів. Зокрема, Олесь Павлович спонукав Василя Степановича укласти збірку пісень. Навіть написав передмову, у притаманній йому патетично-величній манері. З пісенником не склалося, але текст передмови зберігся в архіві нашої родини. Публікуємо його вперше”.

Читачу, перед тобою книжечка пісень відомого в нашій країні кобзаря Василя Литвина та його дружини Антоніни. Не поспішай навскіс переглянути тексти, зароджені в серцях, сповнених співстраждання і тривоги за наше спільне прийдешнє, прислухайся до небуденних роздумів народного співця.
“Кобзарі? – запитає прискіпливий читач. – Та то ж історичний анахронізм, таке собі викопне диво минулих віків. Ясна річ, приємно послухати думу, пісню прадавньої пори з вуст якогось бандуриста: екзотика! Вона втішає – і ми колись були ого-го! Було, та загуло! Не ті часи тепер, не ті турботи, проблеми…”
Зачекайте, гарячі голови! Не поспішайте оголошувати вирок преславним кобзарям, бо це буде вирок нашій власній душі, нашому серцю.
 Кобзарі існували одвіку, з незапам’ятних часів. Скільки живе народ – стільки народжуються й співці в його лоні, як виразники колективної волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному – боянами, гуслярами, кобзарями, бардами, бандуристами, – проте їхня суть не міняється. Це – речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, історичного оптимізму. А отже, хіба можна мислити, що грядуща епоха космічного розвою залишить за своїм порогом у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління і сенсу буття.
Я не мислю такого. Певен, що преславне майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце, як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.
Одним з таких провісників є Василь Литвин. Ще в середині шістдесятих якось я слухав у Київському театрі опери й балету концерт кобзарського дуету братів Литвинів. То був незабутній вечір. Шквал оплесків, віншування, крики ?слава!”. А потім – мовчання, забуття. Ніби якась нещадна, сильна рука миттю скрутила голову дзвінкоголосим солов’ям, які невідомо звідки з’явилися. Не мали б уже співати, не може такого бути! А сталося, заспівали, задзвонили, загупали в литаври сердець!
Ти дивися!
І “подивилися”! І вжили заходів! І надовго замовкли передзвони бандури…
У тривожну пору сімдесятих років [ХХ ст.] доля занесла мене в с. Гребені над Дніпром. Там я збудував хатинку, де можна було зосередитись і працювати влітку. Сусідом виявився один з Литвинів – старший брат Василь. Огрядний козарлюга з волячою шиєю, красивими руками і мужнім обличчям козацького отамана. Та, попри свою войовничу зовнішність, був співець спокійний і сумирний. Пропадав на Дніпрі, вудив рибу, мовчав. Мене цікавили перспективи його кобзарського ремесла. Він сумно жартував:
– Втомилася бандура…
– І все ж таки?..
– І Земля втомилася, – вперто повторював кобзар. – А вже як наша матінка втомилася, то не жди добра…
І він заспівав новостворену пісню-сюїту “Спить натомлена Земля”. У ній чулися біль, смуток, глибока тривога за долю не лише рідного краю, людей, а й усієї планети. Пізніше я збагнув, що зустрів правдивого ?реліктового” кобзаря , який чутливо реагує на стан Вітчизни. Є ніби її вічно резонуючим камертоном.
Що відбувалося зі співцем далі, я не відав. Доля закинула мене в такі краї, де, як жартували наші мудрі предки, “жаба цицьки дає”. А коли повернувся, то застав Василя Литвина в цілком іншому настрої, вигляді, стані. З бандури вітри часу здули пилюку та елегійний смуток, інструмент у руках співця дзвенів, гримів, жебонів, променився, усміхався, погрожував, застерігав. І сам кобзар змінився ззовні, перевтілився з дядькуватого козарлюги у прадавнього бояна-рапсода: довгі сиві кучері до плеча, вуса, борода, здавалося, що хтось прадавній і мудрий знайшов його в океані віків і пробудив до нової й нагальної дії. І все довкола змінилося. До співця приходили школярі, прилучалися до гри на бандурі. Його власна дітвора (ціла купа хлоп’ят та дівчаток) співали, грали на сопілках, палили прадавні язичницькі вогнища і стрибали понад ними, складали пісні й присвячували їх Сонцю, Місяцю, Зіркам, Землі. Я відчув: Кобзар став предтечею грядущого циклу оновлення, він відчув наближення революційної грози.
У нього і в його поетичної дружини Антоніни, здавалося, відкрилися якісь небуденні вуха й очі. Вони буквально чули просторові мелодії, пісні, одразу ж клали їх на серце, відтворюючи для світу, для людей. Я сам був свідком, як майже миттєво творилася пісня про Тарасову гору, коли ми гуртом відвідували Кобзареву могилу. Не встигли вернутися додому, як Василь сів за бандуру і на слова-імпровізацію Антоніни заспівав щиру мелодію:

Вставало сонце з-за Дніпра,
Теплом ласкаво огортало,
Стояв задуманий Тарас,
А серце плакало-співало.
Прадавні гори, як діди,
Правічну істину леліють.
Гнучких тополь стрункі ряди
Несуть до хмар огненну мрію.
Ой Україно, зелен-сад,
Колиско дум, пісень крилатих,
Твої Любов, Добро, Краса
Пітьму віків змогли здолати!

 А далі – більше, глибше, філософічніше. І ясно стало , що в житті України, у житті всього світу настає вирішальна пора, котра має змінити долю планети і долю кожної людини. Струни нагадували про щось таке таємниче, забуте, втрачене, яке здавалося навіки загубленим і витлумленим…

У царство духа вогняного,
Дорога в сотні тисяч літ…
До того краю осяйного
Йшли безліч, безмір поколінь.
Ішли палкі і серцем юні –
Та в зраді, мороці зникали,
Безжально рвали серця струни
І оберталися на камінь…
Та путь тяжку той подолає,
Хто сам вогненним духом стане,
І море радості безкрає
Піснями дивними постане!

Звідки, чому? То воскресали в серці сучасників прадавні веди, що тисячоліття тому були з коренем вирвані зі свідомості русинів. То сама Земля нагадувала про небезпеку виродження й деградації, про загрозу катастрофи для всього сущого, потребу берегти найвищу цінність буття – квітку, краплю, пісню, Матір і Вітчизну, планетарну колиску…

Ой нене-матінко, ой рідная,
До тебе линемо в думках-піснях!
Твоїми квітами і зіллячком,
Духмяним зіллячком весь світ пропах…
З тобою сильні ми, нездоланні –
Зелена зіронько, одна в світах!

Це вже народжувався кобзар Космічної Ери, співець України Духовної, боян “Горньої Республіки”, про яку мріяв Сковорода. Ніщо не обминало камертона Василевого серця – ні гроза в небі, ні вибухи ядерних бомб, ні засмічення річкових чи морських вод, ні тим більше замовкання пісенного потоку в просторі українському. Він бив на сполох: “Допоки ще не пізно – рятуйте, люди, пісню!”
 При мені творилася чаклунська пісня-роздум “Крапелька води”. Народилося те диво біля джерела, що витікає з-під дніпровської кручі. Антоніна слухала той чарівницький спів потічка й одразу ж записувала слова. А Василь, несучи повні відра додому, вже на стежині співав нову пісню.

Крапелька води – дивовижний скарб,
Крапелька води – таїна,
Ніжний легіт хвиль душу доторка,
Манить невідомістю глибина…

Розмаїтість та обшир імпровізацій неспростовно доводять, що кобзар має дотик до втаємничених глибин природи, як це завжди було в його преславних попередників. Я був зворушений і обнадієний: невже воскресає Козак Мамай, невже ворушиться у розораній могилі похований там характерник, який, жартуючи, заховався колись там від недругів, чекаючи урочої пори? У думці ожила пісня, що прийшла до мене. Запитую: ?Чи не до тебе, Василю, я звертався?”

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?
На вольную волю…
Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?
Вітри в чистім полі…
Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?
Прадавню могилу…
Кобзарю, кобзарю, а хто в тій могилі?
Незміряна сила.
Кобзарю, кобзарю, коли ж вона встане?
Устане-повстане в уроче Світання.

І я запитав його:
– Василю! То як же – бандура вже відпочила?
– Від грози втома зникає, – сказав кобзар. – Під грозою не сплять. Я почув громовиці і сказав сам собі: “Василю, це вже не жарти. Виходь на поле герцю!”
– І ви вірите в перемогу над сном віків, над знемогою душ, над зневірою сердець?
– Кобзар не думає про те, як не думає дощ, чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком. Кобзар співає, сподіваючись, що є серце, спрагле Правди й Краси… Що можуть зробити кобзарі нині, у нашу химерну пору, зіткану із суперечностей, сумнівів, заперечень, деградації? Дуже багато! Співці мають захистити пісню, бо коли остаточно вона умре – тоді марні зусилля політиків і вчених: майбуття в Землі не буде! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях сучасників, бо ж без болю не народиться відповідальність, а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати! Нинішні війни у сфері Духу буйніші, ніж війни козацького минулого. Тепер крицеві шаблі ні до чого!
І Литвин заспівав:

З глибин віків, крізь товщу лід
Прадавнім болем стогне Мати,
Бо всі покликані у світ
Творить життя, а не вбивати!
Прийшла пора злу круговерть
Вогненним словом розрубати,
Навік здолать пітьму і смерть,
А світ – Любов’ю об’єднати!

 Прадавнє пророцтво глаголить, що з’являться ?в кінці віку” носії Слова – Логосу, які матимуть меч двосічний, що виходить із вуст. Меч Духу, меч Пісні! Хто заперечить супроти такої зброї? Хіба що тільки сини пітьми, пітьми одвічно приреченої на падіння в безодню небуття!
– Василю, а чи багато вас є, кобзарів, щоб струсонути серце народне, щоб знову далекі світи почули воскреслу мелодію душі, щоб Матінка-Земля заіскрилася самоцвітом у вінку зоряному?
– Хай нас і небагато кількісно, але що ми відаємо про дію пісні, скільки її треба для збудження процесу воскресіння. До того ж, окрім старших майстрів, уже йдуть нам на зміну юні, палкі, безстрашні: рішенням Фонду культури України створюється кобзарська школа, до неї потягнуться душі, непричавлені відчаєм минулих літ. Відчуваю: могили в степах лускаються, як жерла вулканів дрімаючого духу. Встануть, повстануть прадавні співці в нових тілах. Вірю й знаю! Кобзарі, як володарі дум народних, допоможуть зупинити світову катастрофу, пробудити Совість і Волю до дії. Ви питаєте, чи зможуть? А хто зможе? Пісня спроможна воскресити Любов до Землі. А Матінка-Земля захистить нас, нерозумних, якщо повернемося до призабутої світлиці…
І кобзар знову заспівав:

Дух прапредків, мов стяг,
До нас руки простяг:
“Оживайте, серця скам’янілі!”
В горі Мати-Земля,
На руках не маля –
Квіти душ людських в’ялі, змарнілі…
Із глибин таїни
Лине поклик земний,
Рідним згуком наповнює груди:
Сил недремним додасть,
Розітне змору-сни,
Зчужинілих, байдужих розбудить.
То прапредків думки,
Подолавши віки,
Оживають в серцях нам піснями,
І душі доторкне
Сонце Згоди ясне –
Цвіт Любові розквітне між нами!
Нова сутність буття
Ввійде в наше життя –
Рідна Пісня полине світами!

Увечері біля вогнища Василь творив молитву:

Гори, мій вогнику, гори,
І бережи від сили злої,
І в душу сили дай, снаги,
Любові й Мудрості Земної…

Обережемо й ми, дорогий читачу, благовісні вогники грядущого Кобзарського Відродження у нашій славній Україні!

Олесь БЕРДНИК
Село Гребені, Київщина, сер. 1980-х рр.
На світлинах Василь Литвин; Василь Литвин і Олесь Бердник.
На картині невідомого художника зображено Олеся Бердника і Василя Литвина.
Фото з приватного архіву Лариси Громадської, репродукція картини – з архіву Антоніни Литвин.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віра САВЕНОК (Чернігів) – 450 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 700 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ