 23 січня відлетіла у Вирій Антоніна Гармаш-Литвин, мати-героїня, козачка Історичного клубу “Холодний Яр”, поетеса, фольклористка, художниця, краєзнавець. Разом із чоловіком, відомим бандуристом, заслуженим артистом України Василем Литвином виховали шестеро дітей. А скільком ще духовним дітям вони вказали шлях до пізнання світу та прадавньої української культури!
Антоніну Іванівну, авторку декількох збірок віршів та книги “Голос утопленого села” (де зібрані українські легенди та казки), благословив на поетичну творчість сам Василь Симоненко, з яким вони товаришували довгий час.
Народилася Антоніна Гармаш 20 квітня 1940 року в мальовничому селі Старе (тоді Полтавщина) на Лівобережжі Дніпра. Дід Трохим розповідав, що їхній рід Гармашів належить до запорозьких козаків. На підтвердження цього факту він свято беріг давній документ. Дід навчав Антоніну змалечку любити природу, яка сторицею віддячує людині. А її мама неймовірно кохалася у квітах, розмовляла з ними і щиро вболівала, щоб їх не зривали. Вона вважала, що квітка – боже творіння, яке має порадувати своїм цвітом світ, а потім обов’язково дати насіння і продовжити свій рід. Можливо, саме тому Антоніна Іванівна малювала казкові диво-квіти, які мають власні імена і наділені душею.
Життєвий шлях Антоніни Литвин доля розфарбувала різними барвами: були радісні й сумні сторінки. Та вона, сильна мудра жінка, закохана у життя, не просто мужньо долала труднощі, а й щиро захоплювалася успіхами своїх рідних і друзів. За безмежну любов до України доля подарувала їй зустрічі і спілкування з відомими людьми: Василем Симоненком, Аллою Горською, Андрієм Малишком, Борисом Олійником, родинами Олеся Бердника і Ніни Матвієнко та Петра Гончара... А найбільшим дарунком її життя був чоловік Василь Литвин, який називав свою дружину другим крилом. Вони прожили разом понад півстоліття, в усьому доповнювали одне одного, підтримували у складних життєвих ситуаціях. Створили програму для школи майбутніх батьків і матерів, заняття якої декілька років поспіль проходили у музеї Івана Гончара; у творчому тандемі писали пісні... Подружжя Литвинів спільно з Олесем Бердником і Борисом Олійником стояло у витоків Стрітівської кобзарської школи, що на Київщині.
Нещодавно Антоніна Іванівна написала відозву до матерів світу, у якій звернулася до усіх жінок, щоб вони повстали проти воєн, щоб народжували своїх дітей для життя на мирній Планеті. Адже жити у злагоді, у любові до світу навчали її рідні. Вона розповідала, що мати Василя Литвина, говорила, що не можна нікому чинити зла, а завжди робити тільки добро.
Берегиня українського звичаю свято вірила у те, що прийде час і мине розбрат поміж людьми, що всі українці, козацькі організації об’єднаються навколо спільної ідеї жити у мирі і злагоді на Рідній Українській Землі.
І як життєве гасло Антоніни Гармаш-Литвин звучать слова, написані нею незадовго до того, як вона перейшла в інший Світ: Хай життя коротке, ніби спалах,
Вміститься в зерниночці малій.
Лиш би тільки плідно проростало
Колоском для Рідної Землі. А яка чарівна, мелодійна і багата мова в Антоніни Іванівни! І це не тільки тому, що вона – філолог за освітою. Вона ввібрала в себе дивовижну красу рідного краю і зуміла зберегти свою первісну материнську мову з Полтавщини.
Мудрих слів, її життєвих порад щодо відродження українського звичаю, важливості не втратити оте святе і сокровенне, завжди чекали шанувальники творчості подружжя Литвинів. Вона була частою гостею в освітніх і культурних закладах, її запрошували у жіночі клуби, козацькі організації, на фестивалі... Бо ж, без перебільшення, Антоніна Іванівна – справжня енциклопедія народної мудрості. Вона є духовним наставником, учителем для нас, молодшого покоління. Щиро навчала кожного, хто хоча б раз з нею спілкувався, милуватися природою: слухати, як співають пташки і шумить Дніпро, тішитися квітом рясту, радіти Сонцю, говорити з квітами і деревами. Закликала любити народну творчість, вивчати українські звичаї та обряди і використовувати їх у житті. Пояснювала, як важливо берегти історичну пам’ять про славне минуле України і шукати казку в цьому непростому світі.
Антоніна Іванівна впорядкувала спадщину свого чоловіка Василя Литвина, який 2017 року відлетів в інший світ. Планувала записати історію свого козацького роду Гармашів та рідного прадавнього села (та, на жаль, не встигла), яке, разом з десятками (а, може, й із сотнями!) інших сіл, знищила Москва. І хоча мала батьківщина зникла під Дніпровими водами Кременчуцького водосховища, народні звичаї, збережені у поезіях, легендах і розповідях Антоніни Іванівни, житимуть вічно. Адже їх гордо понесуть у віки нащадки! Лариса ГРОМАДСЬКА,
Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – Антоніна Литвин (ліворуч) і Лариса Громадська. 
|
