 16 січня виповнилося 110 років з дня народження поета-борця Василя Лобка.
Я знав його із самого початку 1990-х. Він приїжджав з Боярки продавати на Майдані свої поетичні збірки і газету “Мова є нація”. Пан Василь, уже тоді дідусь, як юнак палко вступав у дискусії. Головна тема – захист прав української мови. Сперечався, а точніше, гостро і нестримно атакував співрозмовника – часом навіть зверхньо, мовляв, що ти знаєш?! ти мене послухай, я тобі розкажу що і до чого. Він був безапеляційний, я б сказав, навіжений. Василь Лобко весь палав-горів-кипів, коли йшлося про українську мову та її долю, захищав її від ворогів та недоукраїнців репаних.
Далі використовую інформацію з “Календаря українця”.
Василь Федотович Лобко народився 16 січня 1914 р. в с. Веприку на Полтавщині. У 1933-му зарахований до Харківського університету на соціально-економічний факультет. Проте за обов’язковим набором скерований до московської вищої військової школи ВВС РСЧА за спеціальністю “радіотехніка” (закінчив 1937-го). У 1940 р. вступив до Ленінградської військової електротехнічної академії зв’язку на радіофакультет. Учасник боїв за Ленінград (1941 – 1942). Академію закінчив у Томську, куди вона була евакуйована. Потім фронт. Був командиром радіолокаційного батальйону. Після війни викладав на Вищих курсах офіцерів зв’язку в Києві (1945 – 1946), був начальником Київської радіолокаційної станції, науковим працівником Інституту гідромеханіки АН УРСР (1949 – 1964). Закінчив аспірантуру Львівського політехнічного інституту (1958 – 1962).
Усвідомлення власної української ідентичності та брутального приниження українства в СССР приходило поступово. Про свої перші протестні думки, збурені самогубством та похороном Миколи Скрипника, Василь Лобко згодом написав: “У 1933 році йшов за домовиною Миколи Скрипника і думав: що ж воно коїться на Україні? А коїлося страшне: штучно створений голод, висилка мільйонів українців із своєї землі, знищення української інтелігенції, а в 1934 році і фактична ліквідація української мови – осуржування її, заміна тисяч українських слів російськими... Особливе обурення в ті роки викликали в мене пристосуванці-самоїди: поховали Миколу Скрипника, і на університетську трибуну вистрибнув Затонський, звинувачуючи Скрипника в українському буржуазному націоналізмі; репресували Затонського – і на ту ж трибуну вистрибнув Андрій Хвиля і вже звинувачував у націоналізмі тих двох; репресували Хвилю – і на ту ж трибуну вистрибнув Іван Кулик і вже звинувачував у націоналізмі трьох; потім стрибнув Панас Любченко і піддавав анафемі усіх... Згодом і цей застрелився. Самоїди...”
Прозу та поезію Василь почав писати з юнацьких літ, проте через виразно національне спрямування їх переважно не допускали до друку. У 1943-му його звинуватили в націоналізмі й понизили на ранг в офіцерському званні…
Після війни писав у державні та партійні органи листи на захист української мови та культури, розповсюджував самвидавні статті, друкував листівки проти русифікації. Познайомився та спілкувався з шістдесятниками й діячами української культури.
У 1959 р. з товаришами домігся дозволу на викладання українською мовою у вищих технічних навчальних закладах, проте вже в 1961-му цей дозвіл окупаційна влада анулювала. У березні 1963 р. на Всеукраїнській науковій конференції з питань культури української мови виступив проти теорії двомовності та за поширення української мови в усіх сферах життя, відтак у травні 1963 р. був звільнений з академічного інституту; у 1968-му звільнений з галузевого інституту “за націоналізм”.
У 1965 р. написав програму і статут “Товариства українізації України”, однак влада не допустила створення товариства. У 1973-му заарештований і засуджений на 3 роки ув’язнення – за “наклепи на Радянську владу” в національному питанні. На суді Лобко відкинув усі звинувачення, відмовився подати “каяття” і наполягав на тому, що писав тільки правду. Після звільнення не міг прописатися в Києві та влаштуватися на роботу, водночас чиновники кожного разу пропонували зняти всі обмеження, якщо напише покаянну заяву. Лише через два роки з труднощами вдалося влаштуватися робітником.
У часи розвалу імперії очолив раду Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (1989), редагував газету “Мова є нація”. Ось кредо Василя Лобка, яке від висловив у вірші: Українська мова Ти для нас – і повітря, і хліб, і вогонь,
Євшан-зілля козацького краю,
Джерело, від якого й граніт оживає,
Ти – Вкраїни моєї буття.
Мово рідна, без тебе і сонця немає. 31 січня 1995 р. на станції метро “Хрещатик” у суперечці з ворогом України дістав сильний удар по голові. 19 лютого в лікарні м. Боярки, не приходячи до тями, помер, а фактично загинув за українську мову.
Похований у м. Боярці Київської області.
Вічна пам’ять! Підготував Роман КОВАЛЬ 
|
