 30 січня 2024 р. ми провідали шевченківського лауреата Степана Ганжу, який продовжує у самотності творити свої диво-килими.
Йому вже за 80, але він невтомно і радісно вичаровує українську культуру, слухаючи класичну музику або новини Українського радіо.
Живе він у бідності і водночас у духовному багатстві.
Козак Степан майже ні з ким не спілкується. Жартома сказав, що вже й слова почав забувати. Коли Сергій Дербін запитав, скільки в нього часу пішло на один з килимів, Степан Олександрович обмовився: “Килим і два місяці”, тобто рік і два місяці.
Я згадав, що й сам інколи жартую: “Це було 50 книжок тому…”
З паном Степаном ми заприязнилися, коли я готував книгу “Тиха війна Рената Польового”. У ній була розповідь сл. п. Олександра Фисуна “У Жорнище до гончара Олександра Ґанжі”, тобто до Степанового батька, – з великою кількістю світлин його робіт і самого майстра. Унікальні фотографії залишив нам у спадок сл. п. Микола Ренатович Польовий.
Опублікував я і Степанів вірш про свого тата. Закінчувався він так: Ви пішли, а вершники все скачуть,
Вас нема, а кобзарі співають,
То вони за Вами, тату, плачуть,
Світлу Вашу душу поминають. Як книга вийшла, Степан Ганжа, дякуючи за пам’ять про батька, подарував мені свій килим “Чому я не сокіл” , створений 2009 року. До слова, пан Степан каже, що його прізвище треба писати через “г”, а не через “ґ”, як я написав у згаданій книжці.
Пан Степан показав нам, як творить свої килими, а ще прочитав вірш – Надійка Віннік і Алівія Фокша записали його на відео.
Бажаємо Степанові Ганжі – світлому лицареві без ґанджу – довгих літ у Самостійній Україні, козацтво якої він оспівав на своїх килимах, у картинах і поезіях. Роман КОВАЛЬ 
|
