Це вже четвертий фрагмент спогадів бандуриста Остапа Кіндрачука про свого вчителя Олексія Нирка, який публікує наша газета (поч. у ч. 11 за 2023 р.). Попри новітні кордони, Олексій Нирко не тратить зв’язок з “Незборимою нацією” – читає її в електронній версії, у категорії “Архів газети”. Вважає нашу газету “неповторною”. Радіє, коли знаходить на її шпальтах близькі серцю вістки про кобзарів – Тараса Силенка, його сина Святослава Силенка, Михайла Коваля та інших. Як і раніше, 86-літній пан Остап кобзарює на ялтинській Набережній (коли нема дощу чи снігу). Остання “верифікована” дата кобзарювання – 18 лютого цього року. Пане Остапе, бажаємо здоров’я і довгих років життя!
Протягом шести творчих і, треба додати, щасливих, нічим не затьмарених років за трепетно-доброзичливого сприяння Олексія Федоровича Нирка я навчився виконувати на бандурі майже сім десятків пісень і навіть замахнувся на такий складний жанр, як думи. Для початку я взяв думу “Про козака-бандуриста”. Цьому прислужився збірник “Українські народні думи”, опублікований видатним українським кобзарем Федором Глушком. Збірник мені подарував Олексій Федорович у 1967 році, і на вивчення згаданої думи я витратив увесь цей рік. Нарешті заграв:
Гей, на татарських полях,
На козацьких шляхах
Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть
І попід небесами літають, –
Гей! То ж сидить на могилі козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
У кобзу грає-виграває, жалібно співає…
Така сила в цієї думи, що мені здавалося, ніби це я сам у степу, порубаний та постріляний, граю на кобзі, прощаючись із світом і з січовим товариством, яке десь там, за могилою, продовжує бій з бусурманами і “як череду, малахаями у полон завертає”.
Після цього думи “Про козака Голоту” і “Буря на Чорному морі” було легше вчити, а отже, і швидше. Щоправда, під час концертних програм капели бандуристів Олексія Нирка на сцену я виходив рідко, зате “шліфував” їх місяцями – не так для публіки, як для власного задоволення.
Разом з капелою я брав участь у концертах на клубних і санаторних сценах, інколи як соліст. Оскільки дівчата і жінки становили критичну масу в капелі, то і в репертуарі, крім таких “програмних” пісень, як “Взяв би я бандуру”, “Повій, вітре, на Вкраїну” (слова “патрона” капели Степана Руданського), творів Тараса Шевченка, переважали все ж ліричні та жартівливі пісні, які я зобов’язаний був виконувати, так би мовити, “за компанію”: “Тихо над річкою”, “Цвіте терен”, “Накрутили кучері дівчата”, “Чорні очка, як терен”, “Ішов козак потайком”, “Очі синії-сині” і т. ін. Зрештою, і ці пісні “жіночого роду” назавжди прижились у моєму репертуарі, і я залюбки виконую їх і тепер, згадуючи добрим словом свого кобзарського панотця і капелу нашої з ним молодості.
Зате під час сольних виступів тоді, у далеких 1960-х, я виконував більш близькі моєму серцю пісні про козацьких ватажків Дмитра Байду-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Станіслава Морозенка, ну й козацьку мариністику – “Ревуть, стогнуть гори-хвилі”, “Гей, на Чорному морі хвиля грала”…
Окремо від капели я “засвітився” зі своєю бандурою на сцені Клубу моряків перед портовиками й портовим начальством, а пізніше – у читальному залі на засіданнях Клубу книголюбів та в Будинку літфонду перед письменниками. Хвалився своїми бандурними успіхами не тільки вдома, перед дружиною й сином та сусідами, а й перед батьками, родичами та друзями в рідній Котиківці й Городенці, куди я приїжджав під час відпусток із сином Натаном і бандурою. Землякам моїм подобалося поєднання бандури з… капітанською “форменкою” з погонами на плечах.
– Значить, українська культура, хай там як, починає долати флотський бастіон зросійщення України, – наївно висловлювалися вони.
Це було явним перебільшенням, але воно підбадьорювало мене. Я пояснював землякам, що в Ялті моє особисте українське “друге народження”, а також відродження української самосвідомості серед ялтинців відбувається завдяки титанічним зусиллям поки що однієї людини – кобзарського маестро Олексія Нирка.
Далі буде.
Остап КІНДРАЧУК
Місто Ялта, Крим |
