 Нарешті знайдено світлину особистого ад’ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка! Про свого помічника легендарний генерал написав спогад, який видав брошурою. За твердженням Омеляновича-Павленка, це був “один галичанин поміж наддніпрянцями” в найближчому оточенні генерала під час Першого зимового походу, у групі запорожців особистого конвою командарма.
Дмитро Кочержук народився 9 серпня 1895 р. в м. Надвірній у селянській родині. Його дядько – відомий галицький гімназійний професор. Дмитро мав молодшого на два роки брата Олексу, з яким навчався в Станіславській гімназії. Опісля брати разом воювали в УГА та Армії УНР. Обоє не вернулися додому. Загинули взимку 1919 – 1920 років.
Дмитро Кочержук воював на Італійському фронті Першої світової війни. У листопаді 1918 року, попри багаторічну втому від війни, пішов в УГА. Був учасником Чортківської офензиви. Служив у Пресовій кватирі УГА. За твердженням Омеляновича-Павленка, побратими не забули Кочержука і відзначили його орденом Залізного хреста (посмертно).
Коли я знайшов у бібліотеці Симона Петлюри в Парижі брошуру Омеляновича-Павленка про свого ад’ютанта – чотаря Кочержука, то був захоплений від знахідки. Пофотографована книжечка тепер викладена на сайті “Діаспоріана”, який веде Олег Богуславський. Текст спогаду командарма вперше опублікував Роман Коваль у газеті “Незборима нація”. Але так бракувало світлини чотаря!
Багаторічні пошуки його рідних його рідних на Надвірнянщині не мали результату. Однак місцевий краєзнавець Ігор Андруняк не здавався. Нещодавно, майструючи дрони для нашого війська, він у розмові з волонтером, який допомагав у цій важливій справі, з’ясував, що це родич Кочержука. Трохи пошуків у родинних альбомах – і спогад генерала Омеляновича-Павленка про чотаря Дмитра Кочержука тепер можемо ілюструвати світлиною героя.
Велика подяка панові Ігорю, членові Національної спілки краєзнавців!
Пропоную кілька цитат із брошури “Чотар У.Г.А. Кочержук із Надвірної – лицар Українського Залізного Хреста” (Прага, 1941).
“Багато є молодих старшин – і добрих, і хоробрих, але здібних виконувати належно службу старшини для доручень – мало, дуже мало, – писав Михайло Омелянович-Павленко. – (…) Начальник штабу вперше представив мені четаря Кочержука. Невеличкий, мініятюрніший за свого майбутнього шефа, з вигляду ще хлопчина, з іскристими сірими очима, акуратний аж до однострою – він відразу настроював до себе симпатично. (…) Коли ми вже вийшли з того зачарованого кола, яким оточили нас наші противники, та ми вмаршували до Липовця – я ломив собі голову над тим, як то я здобудусь бодай на найважніше. Аж раз мені доклали – що хтось у кольоні бачив уже четаря Кочержука. Справді, незабаром він став передо мною зі своєю характерною галицькою виправкою для рапорту, – зголосився, що прибув з моїм екипажом і всіма річами. (…)
Четаря Кочержука поховали добрі руки. Його могила – одна з тих шляхотних могил, що довго будуть свідчити та вказувати на шлях Зимового походу. У штабі його не забували й довго згадували, й коли учасники Зимового походу одержували Залізний хрест, то не забули й четаря Кочержука з Надвірної…”
Вічна слава! Юрій ЮЗИЧ 
|
