 Поч. у ч. 11, 12 за 2023 р. та в 1, 3 за 2024 р.
...У цей час, одночасно з продовольчою кризою в СРСР, була проведена хвиля арештів серед інтелігенції. В Україні тоді зазнали репресій Михайло і Богдан Горині, Святослав Караванський, Панас Заливаха, Валентин Мороз і багато інших.
Ми з дружиною готували свого Натанчика до першого класу, навчаючи його читати, писати, рахувати і т. д. – по-російськи, бо української школи в Ялті, як і в усьому Криму, не було. Наступ на все українське не припинявся ні на секунду, і я, впадаючи в депресію з цього приводу, у глибині душі вважав себе, Олексія Нирка і тих два десятки ялтинських капелян-бандуристів останніми “могіканами” української культури на Південному березі Криму.
Аж тут 16 – 19 листопада 1966 р. відбувся 5-й з’їзд письменників України, на якому вперше було порушено питання відродження української мови і культури, доведених радянською владою до повного занепаду. Особливе враження на з’їзді справила смілива доповідь Олеся Гончара. Матеріали з’їзду письменників вийшли окремою книгою. Я купив її і прочитав на одному диханні. Й ожив духом.
1967 року Олексій Федорович передав мені машинописні праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та Михайла Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання?”. Я зі стиснутими зубами читав про трьохсотлітні втрати, приниження, випробування України у ведмежих обіймах “старшого брата”. Після цього натхненно грав на бандурі: Світе тихий, краю милий, моя Україно!
За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш? А тим часом Ялтинська капела бандуристів стала помітним явищем у культурному житті курортної Ялти. “Курортная газета” 31 січня 1967 р. помістила фотографію ялтинських бандуристів разом із статтею “Звучат родные песни” про творчий доробок Олексія Федоровича Нирка і мистецьку майстерність капели. 27 червня того ж року ця сама газета знову відзначила успішний виступ Ялтинської капели бандуристів на “святі Пісні та Праці”, а в наступні роки рідко який номер кримської і республіканської преси був без інформації про успіхи Олексія Федоровича Нирка на бандурній ниві Криму.
У вересні 1983 р. керівник Ялтинської капели бандуристів ім. Степана Руданського Олексій Нирко в статусі науковця-дослідника кобзарського мистецтва брав участь у ІХ Міжнародному з’їзді славістів, який проводився в Музеї народної архітектури і побуту Української РСР. За домовленістю з дирекцією музею Олексій Федорович запросив мене і мою малолітню доню Олесю виступити на етнографічному ярмарку з нашою, не раз уже випробуваною в Ялті, програмою “Козацький колорит”.
10 – 11 вересня по декілька годин серед ярмаркового велелюддя я виконував на бандурі козацьких пісень, а доня поперемінно час від часу декламувала вірші Тараса Шевченка й Степана Руданського на козацьку тематику. Тоді відбулося наше з Олексієм Федоровичем знайомство з істориком і бандуристом Анатолієм Гришиним. Воно мало продовження в справі подальшої самоорганізації кобзарів України і відродженні традиційного кобзарювання. Через мою байдужість до фотографування про наш перший приїзд із моєю бандурою до Києва залишилась на згадку тільки “Почесна грамота” від дирекції Музею, у якій, на жаль, про участь Олесі не згадано…
Далі буде. Остап КІНДРАЧУК, бандурист
м. Ялта, Крим
Примітка. Ось уривок з листа ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука до Романа Коваля від 17 квітня 2024 р.: “Ще я сьогодні кобзарював на ялтинській Набережній і планую грати всі наступні дні, бо сам собі колись дав обіт – зустріти свій смертний час з бандурою в руках так, як його зустрічали козаки з шаблею в руці чи інші наші захисники з іншою зброєю! Отже, якщо я граю, значить – живий-здоровий!!! Такий мій спосіб життя!” На світлині – Олексій Нирко (у верхньому ряду), нижче – Остап Кіндрачук. 
|
