Пам’ятаю його добрим, але водночас він намагався тримати мене в дисципліні. Вимагав зібраності, точності, бував у школі, цікавився, як я вчуся. Вважав, що я маю бути загартованим, адже життя – нелегка штука, тим більше що ми нація поневолена, яка мусить боротися за свою незалежність – отже, і вимагав від мене відповідного гарту. “Ти ж ростеш вояком!” – не раз казав. У мене було досить спартанське виховання, але, попри те, я батька дуже любив і поважав.
Мій батько якось прочитав у моїх очах, що я хочу йти в підпілля. Запитав про це. Коли я підтвердив свій намір, сказав: “А ти знаєш, що, врешті-решт, наше підпілля буде знищене? Ти це повинен усвідомити. Коли такі, як ти, підуть у підпілля, хто за десять-п’ятнадцять років буде піднімати знову народ? Ти маєш вчитися до того моменту!” Це для мене прозвучало як наказ.
Разом із батьком ми жили дуже мало. Це були переважно короткочасні зустрічі. Може, тому вони і запали мені в пам’ять.
Перше, що запам’яталося, – то було побачення з батьком у в’язниці на Бриґідках.
Пам’ятаю, як ми з мамою зайшли до кімнати побачень. То було велике приміщення, у якому давали побачення відразу кільком в’язням. Там уже було багато людей.
Нараз я побачив, як із протилежних дверей увійшов батько в супроводі польського поліціянта. Я добре затямив, що батько був у сірому вбранні, усміхнений.
Батько обняв маму. Хотів узяти мене на руки, але я чомусь настрашився поліціянта. Той мене заспокоював, та даремно. Тоді батько взяв мене на руки, і я заспокоївся.
Наступна наша зустріч відбулася приблизно через рік, у 1939 році. Батько щойно вийшов із в’язниці. Приїхав до Оглядова, де ми мешкали з мамою.
Він був пристрасний кіннотник. Любив коней, добре їздив верхи. У мого діда Романа Березинського були гарні коні, були й сідла. Батько одного з перших днів осідлав коня, щоб проїхатися верхи. Посадив у сідло й мене. Я, малий, не втримався і скотився. Можливо, трохи й перелякався, але то не відбило в мене охоти їздити на коні. З часом я став таким аматором верхової їзди, як мій батько і брат матері Юрко Березинський.
Потім було ціле літо на Дністрі, у селі Раківець (там був парохом отець Руденський), де живе наша далека родина.
Наступного разу мені довелося зустрітися з батьком уже в Кракові 1939 року. Щойно впала Польща. Большевики зайняли Галичину по Буг і Сян. По той бік були німці. Ми з мамою перейшли кордон коло Томашева і через Ярослав поїхали до Кракова.
Приїхали раненько. Ідемо коло університету. Нараз бачу: назустріч іде батько. Я дуже втішився. Кинувся йому на шию. Він повів мене з мамою на нове помешкання, яке щойно підшукав. Там, на вулиці Урядничій, мешкали ми близько року (який там номер, не пригадую. Наосліп і нині потрапив би).
Життя на Урядничій запам’яталося мені особливо тим, що моя мама тоді їздила з поворотом до Галичини. Хотіла забрати своїх батьків. Вони не погодилися, і вона повернулася назад до Кракова. Потім вона їздила на курси до міста Бреслява (тепер Вроцлав). Вчилася там місяців три. Увесь цей час ми проводили з батьком удвох. Яке то було райське кавалерське життя!
Ранком ми вставали. Батько готував сніданок – переважно яєшню і каву або чай. Потім ми йшли: я – до школи, він – у справах. Обідали ми в “Українському касині”, яке було тоді своєрідним осередком української еміґрації в Кракові.
Потому в мене – домашні завдання, забави та інше, а в нього – праця.
Вечеряли також у касині, крім тих днів, коли в батька були зустрічі й він затримувався до пізньої ночі. Тоді я вечеряв удома і залишався на господарці.
Батько в ті часи був провідником ОУН на Генеральне губернаторство. Йому підпорядковувалися західноукраїнські землі – Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя.
У часи того кавалерського життя батько привчив мене до двох речей – пунктуальності та зброї. Коли я кудись ходив, він визначав годину, на котру я маю повернутися додому, і я не мав права спізнитися ні на хвилину.
У батька була пістоля. Він витягував з неї набої і вчив мене користуватися нею. Пояснював відмінності між різними системами. Відтоді в мене з’явилася любов до зброї.
Юрко ШУХЕВИЧ |
