 (Кривава помста червоним окупантам у с. Новій Гуті на Поділлі) Однією з найпомітніших постатей національно-визвольних змагань українського народу 20-х років ХХ ст. був уродженець с. Гути-Літинської Літинського повіту Подільської губернії (нині с. Малинівка Вінницького району) Яків Васильович Гальчевський (псевдо – “Орел”, “Орлик”, “Войнаровський”) – повстанський отаман, полковник Армії УНР, командувач Подільської повстанської групи та усіх повстанських сил Правобережної України, а також автор спогадів.
До речі, у передмові до книги Романа Коваля “Отаман святих і страшних” (К., 2000) її науковий редактор Віктор Радіонов зазначав, що вони з автором “дійшли спільного висновку, що Яків-Орел Гальчевський – один з найдостойніших отаманів доби Визвольних змагань українського народу 1917 – 1920-х років. У часи трагічного зламу і шукань, коли для всіх стало очевидним, що перспективи перемоги вельми примарні, коли більшість повстанських отаманів уже загинули в нерівному бою чи були заарештовані й розстріляні, зневірились і припинили боротьбу чи «амністувалися», – Яків Гальчевський з подиву гідною впертістю і послідовністю продовжував вести виснажливу збройну боротьбу за ідею аж до осені 1925 року. Немає нічого дивного в тому, що в роки Другої світової війни, коли на Холмщині розперезалися польські шовіністи Армії Крайової, він став одним з організаторів місцевої Української народної самооборони та відділів Української повстанської армії. Ця людина залишилася вірною народу, з цієї дороги не зійшла до свого останнього дня”.
Про яскраве життя та героїчний чин славетного українського лицаря нині вже існує чимало наукових розвідок та публікацій, початок яким поклало вже згадане ґрунтовне дослідження Романа Коваля “Отаман святих і страшних” (Київ, 2000). Окрім цього, Ковалю вдалося віднайти, упорядкувати та надрукувати воєнні мемуари Я. Гальчевського, які дістали назву “З воєнного нотатника” (Київ, 2006). Досліджували життя та діяльність Якова Гальчевського і такі відомі подільські краєзнавці, як Володимир Вовкодав, Іван Бурлака, Валерій Рєзнік, Леонід Філонов, Валерій Кривий, Денис Красносілецький, а також автор цих рядків (збірник документів “Яків Гальчевський у документах епохи”. – Кам’янець-Подільський, 2012) та інші.
Яскравим доповненням до сказаного може також слугувати розповідь сотника Армії УНР В. Корніїва “Так було, так це й буде” про бої козаків Орла-Гальчевського проти червоних окупантів у селах Миколаївка біля Літина (нині Вінницького району) та Нова Гута (нині с. Лісне Хмільницького району Вінницької області), надрукована у травні 1931 року на сторінках часопису “Гуртуймося” (Прага). З огляду на важливість цієї публікації пропонуємо її читачеві мовою оригіналу без скорочень.
“В 1920 році червона московська навала доконала свій злодійській вчинок. Українська Армія, довший час змагаючись в нерівній боротьбі з переважаючими силами ворога, мусіла зі своїм політичним проводом залишити рідний терен. Нарід без жадного захисту опинився під абсолютним пануванням, тепер вже почервонілого «старого пана». Розпочата уперта боротьба з 1917 року поступово пробуджувала цілу націю. Нарід відчув дальшу потребу боротися і тому, позоставши без своїх чільних провідників, без війська, скований ланцюгами неволі, сам узявся за зброю проти окупантів. Селяне молодшого віку гуртувалися коло свідоміших патріотів, вибірали їх своїми отаманами і, по силі можливости, збройно перешкоджали грабувати і катувати непокірний «панам» українській нарід.
Ще в 1922 році ціла Україна була вкрита невеличкими відділами народніх партизанів. Вони в неможливих умовинах, ховаючись в холодній зимі по лісах, під страхом розстрілів та шибениць, не оглядаючись на загрозу цілковитого винищення батьків, родичів, не гнули шиї до ярма московського. Затихла активність українських мас тільки тоді, як вже густа сітка ГПУ оплела всю Україну й надлюдським терором придушила людність. Про те, як боролися повстанці, й оповів мені козак, а я це переказую.
Отаман Орел, ще зраня забравшись в садки с. Миколаївки зі своїм певним, але невеличким відділом, безпечно відпочивав після вчорашнього «побачення» з червоними зайдами. Весною це було, і як хороше було на дворі! Простягшись на густому трав’яному килимі ріжних квіток, відпочивали повстанці, пригадуючи собі сувору зиму в лісі, коли не мали змоги навіть коло маленького огню закоченівші руки відогріти.
Отаман Орел, по звичці свого старого фаху – народнього вчителя, не оглядаючись на стомленість, проходжувався взад і вперед між деревами садку. В його уяві блискавицею пролітали минулі дні його отаманування. З насолодою пригадував собі попередні успіхи в боротьбі, але тепер, коли ворог густіше і густіше обсаджував карними відділами терен його діяльности, він почав губити надію на успіх у дальшій боротьбі. А покоритися, віддатися на ласку ворога, бачучи і чуючи стогін населення під тягарем московського чобота – не міг... не смів. До того ж бачив прихильність і поміч селян і через це рішив не випускати з рук зброї, хоч і тяжко було, так тяжко.
Вже довший час ганялись за ним дві сотні червоних, але спіймати їм його ще не вдалося. Терен же чинности його відділу все звужувався та звужувався... Трьох лежачих недалеко отамана повстанців рідко поглядували в бік отамана, помічали на його обличчу трівогу та намагалися розгадати, про що саме він думав. Знали його тверду вдачу, відвагу, маломовність, а тому і не відважувалися запитати.
Раптово отаман Орел став вглядатися в далечінь. Повстанці зауважили, як з-за кущів садка, крадучися, пробирався селянин. Назустріч йому поспішив отаман. «Де, звідки, скільки?» – почувся його голос. Селянин відповідав йому пошепки, весь час оглядаючись, а потім якось раптово зник у кущах.
– Хлопці, – сказав отаман, – там, кажуть, якісь кіннотчики в’їжджають до села...
А більше нічого не сказав, не дав жадних розпоряджень. Ну, то повстанці самі вже знали що робити. Підтягнувши відпущені підпруги, посідали на коней і рушили назустріч тим червоним кіннотчикам. Двох з них, не передбачаючи небезпеки, в’їхали в село, але, проминувши декілька хат, відчули небезпеку і, нікого не розпитуючись, повернули назад, а почувши за собою далекий тупіт наших коней, рвонули якмога швидче до утечі. Через дві години після цієї першої візити «приятелів» все село огорнув якийсь неспокій. Не перший раз доводилося селянам коштувати з розправ червоних за прихильність до повстанців. От і тепер бігають із кутка в куток своїх хат, городів, хлівів, щоб десь знайти укриття. Діти, не відстаючи від батьків, чипляючись за одежину, просять не залишити їх, бо-ж «Мамо, закатують москалі». Тепер на Україні нікого й нічого не було страшнішого від «большовика». Чого-ж чекати нам? Але отаман не квапився з рішенням. Щось міркував... Ту кінноту, що підсувалась до села, не можна було побороти нашими силами, тому-то і дав він, зрештою, розпорядження повстанцям якнайдовше затримати ворожу кінноту перед селом, а сам цілою силою коня погнав за відлученими нашими повстанцями на розвідку. Хоч серед нас не було військового знавця, але річ була ясна, що треба робити. Отож зрозуміли ми, що отаман хоче з нашими розвідчиками зайти ворога ззаду.
Не побоялися цих наших 12 повстанців двох сотень ворожої кінноти. Щосили коней, – вискочили на горби за селом проти ворога. Його лави, здавалося, вже смакували свою перемогу над нами, але, побачивши збоку загрозу, зпочатку стали, а потім повернули назад. Не погналися за ними повстанці. Ховаючись за горбки, то знову вискакуючи десь збоку, відпихали, їх подалі від села, а потім і це припинили. Колиб тільки за той час, як наші не пускатимуть їх до села, вдалося їх обскочити, то вже б було добре. Кожна хвилина вдавалася годинами, а отамана все не було чути... Большовики теж сховалися за горбки і не відважувалися висунутися. Згодом показався один верхівець, який несміливо направився до повстанців. «Ага, певно на переговори», – подумали ми собі. Один з нас виділився і рушив наперед для зустрічи, притуливши щильно до коня свого обріза та ховаючи його від ока «переговорщика». Той ще здалека запитав повстанця, якої він частини, а той назвав одну з частин большовицької армії. Червоний, зачувши своїх, сміливо рушив до повстанця, лаючись, що даремно потратили вони час і набої, не пізнавши «своїх». Повстанець, підпустивши «свого» на 10 кроків, змахнув обрізом... Кінь червоного від болю знісся на дибки і повернув назад. Червоний зпочатку похилився, але легке поранення дало йому змогу поправитись, і він, несучись до своїх, крикнув: «Товаріщі, вперед, іх толька 10 человєк». Ворожа кіннота рушила в атаку...
Повстанці вірили свойому отаманові, були переконані, що він їм допоможе, і тому вирішили засісти в окопі на околиці села і до останнього не здаватися, чекати отамана... І дійсно, в самий рішучий мент, коли червоні от-от пригвоздять списами, отаман на змиленому коні, не знайшовши своїх розвідчиків, чвалав до нас. «За мною, хлопці», – вхопили ми його голос. Дали дві сальви просто в груди червоних коней і скочили на своїх [верхівців]. Вирвалися таки, хоч двох з нас підбили москалі під копита своїх коней. Зробилося це на очах повстанців, але вони не могли їх врятувати... Затрималися вже в лісі. Боляче було на серці за цю втрату своїх братів, але в кожного загорілося почуття помсти.
Щоночи, щодня, щохвилини, в кожному місці шукали ми зустрічи з побідниками, зрештою, знайшли...
Чотири доби – вдень і вночі – повстанці кружляли по селах, маневруючи, для нападу на кінноту червоних, щоб помститися за свої втрати дорогих людей в с. Миколаївці, і тільки четвертого дня вечером здибали червоних. В лісі, обік села Нова Гута, недалеко Хмельника, спинили своїх коней, а потім вступили до села, щоб трохи відпочити. Поздіймали з коней сідла, треба-ж було провітрити спини коней, і підкинули їм свіжого сіна. Коні, ніби з вдячностю, клонили голови, задоволено фиркаючи. Вже таки добре повечеріло. Раптом щось сталося нового. По дорозі до села почувся топіт кінських копит. Повстанці насторожились. Ніхто не вимовив ні слова, але кожний знав: це та кіннота, яка їх переслідує і яка відібрала життя двом їх товаришам. Кожному в голові промелькнуло – «помста», і ця думка злила всіх до купи. Ворожа кіннота не помітила чогось загрозливого і спокійно сунулася до села.
Сполохнути б їх? Але ні, хотілося чогось більшого, страшнішого. Кіннота червоних вступила до села і стала. Скоро довідалися від селян, що через годину вони вирушать далі, а тому із запалом почали готовитися до жорстокої помсти... Керунок вимаршу з села був по дорозі, що йде понад самим лісом. Вправо від лісу було багно, і от тут то повстанці зробили засідку. Ще за півгодини до вимаршу ворога повстанці густою лавою, ховаючись за дерева, заняли місця на краю ліса, коло якого тяглась дорога, а по ній якраз і мали пройти червоні. До нападу пришикували зброю, яку посідали: гранати, кулемети, рушниці, револьвери, шаблі.
Повстанцю, що вартував на лівому крилі, припало на обов’язок, що, коли чоло валки ворога зрівняється з ним, дати стріл, який послужить знаком нападу. Навкруги було тихо. Невеличкі хмарки, збіраючись на ранок оросити землю, заслонили місяць. Зробилася чорна пітьма, яка ховала всі таємниці. Недалеко, в сусідньому селі, зпочатку добре замітні вогники у вікнах один по другім згасали, що давало знати про пізню пору. Тільки ті, що грабували село, і ті, що боронили його, стояли на своїх вартах. Нервово чекали повстанці своєї жертви. Нарешті загальна тиша порушилась брязкітом зброї червоних. Нерви напружилися до краю. Все частіше і голосніше тріскотіли гіллячки, попадаючи під ноги червоних коней. По дорозі із села показалося два верхівці, за ними друга пара, потім третя, а за нею висунулася голова кольони. Повстанці завмерли на місці, ніхто не ворухнувся, боючись порушити мертву тишу таємничого лісу.
При спробі уявити страшну картину нападу волосся зносило до гори шапки.
Ми вже не чекали команди. Кожний знав, що треба робити, чекали лише слушного менту. Ворожа кіннота, тихо крадучись, помалу посувалася вперед. Нарешті пролунав стріл... За ним з околиці ліса, ніби з пащі казкового змія, полився вогонь, перемішаний з залізом, який цілою силою впав на голови червоних. Далеко лунало перекатами тріск кулеметів, рушниць, вибухів гранат і «слава»... Що і як сталося, повстанці самі не могли зрозуміти. Дорога, на яку вони вискочили з криком «слава», була густо заслана людьми, кіньми, сідлами і всім тим, що буває при конях і при людях бойової частини. Що зробилося в тими, яким посчастило вискочити з бою, невідомо; чорна ніч все сховала... На другий день селяне ще багатьох урятували, витягаючи з багна людей і коней карного відділу червоних; а згодом довідались, що багато з них, від’їхавши за сто верстов, не могли опам’ятатися та зрозуміти, що і як сталося.
Так було і так ще буде на Україні тим, хто простягає злодійську руку на добро, на добробут українського народу”. Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, Державний архів Вінницької області Дж.: В. Корніїв. Так було, так це й буде (З оповіді повстанця) // Гуртуймося. – 1931. – Ч. VII. – Травень. – С. 18 – 21. Біографічна довідка
КОРНІЇВ Василь (06.03.1896, м. Кам’янець, тепер м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл. – ?). Військовий діяч; помічник командира Республіканського куреня 1-ї Запорозької дивізії (під час Першого зимового походу), помічник командира 1-го пішого стрілецького ім. УНР куреня 1-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької стрілецької дивізії, секретар філії Українського центрального комітету в Польщі (м-ко Гайнівка, тепер Польща; очевидно, 1930-ті)); звання – сотник Армії УНР.
Учасник українізації 36-го пішого Орловського полку (1917), про що опублікував спогади (“За Державність”, зб. 1).
Під час Першого зимового походу Корніїв виконував також обов’язки командира Республіканського куреня (твердження Никифора Авраменка). “Може, найслабіший Республіканський числом старшин та козаків, зате має найбільше кулеметів «Льюїс» та заступника к-ра куреня – сотника Корніїва, старшину високої міри” (Н. Авраменко).
Лицар Залізного хреста за зимові бої і похід (ч. 36).
У листопаді 1920 р. у складі Армії УНР перейшов на західний берег Збруча та був інтернований поляками. Син Никифора Авраменка згадував: “Особливо тісні стосунки [батько] підтримував з ветеранами Запорізького корпусу – полковниками І. Дубовим, П. Дяченком, В. Корнієвим, генералом Г. Базильським та багатьма іншими”. Юрій ЮЗИЧ 
|
