 Ми познайомилися зі Степаном Педченком далекого 1978 року, коли він зі своїми однолітками після закінчення Самгородоцької восьмирічки прийшли навчатися до Макіївської школи в 9 клас, де я був старостою. Він був неконфліктний, водночас зі стержнем. Два роки війни в Афганістані не лише загартували його тіло і дух, а й зародили сумнів у доцільності цієї війни. Про це він запитував у своєму, ще російськомовному, вірші “За що?”.
Йому завжди боліла душевна рана Афганістану – смертями побратимів, почуттям провини перед матерями загиблих... Пробачте ви нам.
Незнайомі, небачені мами.
Хоч не наша провина,
Що могили вплелись барвінками. Ще дві риси характеру, які він приніс із війни, – прямолінійність та незалежність. І цим був незручний багатьом... Заради кар’єри не “виляв хвостом” – ні перед керівництвом, ні перед виборцями.
Степан прожив цікаве, сповнене подій і вчинків життя. Пройшов шлях від тракториста, колгоспного пасічника до сільського голови. Його мозолисті руки багато що вміли і могли, а вчитися нового він любив.
Був небайдужий до долі України, черпав свої духовні сили в її історії і традиціях. Працював у галузі патріотичного виховання – як ветеран війни і як популяризатор козацьких традицій у складі Тернівської козацької сотні ім. Івана Сірка ГО “Смілянський курінь” Черкаського крайового товариства Українського козацтва, був хорунжим сотні. Гордо носив козацький оселедець кольору стиглої пшениці.
Від 2014-го активно долучився до волонтерського руху. Часто їздив на передову, де воював його син Сергій. Опікувався не тільки ним, а і його побратимами. Одного разу у складі волонтерського десанту до Краматорська приготував з побратимами козацького кулешу, яким посмакували понад шістсот містян.
За вагомий внесок у відродження та популяризацію козацьких традицій, активну волонтерську діяльність Степана Дмитровича неодноразово нагороджували козацькими відзнаками: медаллю “Козацький хрест” І ст., орденами Івана Сірка І ст., Михаїла Архистратига, медаллю “За патріотизм до України”, а також надали козацьке звання курінного.
2016 року пішов на службу до ЗСУ, де прослужив декілька років. Обидва, він і син, повернулися живими додому.
Залюблений у рідний край романтик писав з почуттям: Час пролетів, як спалах зірки.
Вже тягне вересень дими.
І спогади тим димом згіркли,
Немов предвісники зими. І зима таки настала... Лиховісна зима 2022 року.
З першого дня повномаштабної війни вони із сином Сергієм знову одягнули піксель. Загартований Афганістаном, він з подивом і відразою прийняв жорстокість ворога, яка межувала з маніакальністю вбивць.
У званні головного сержанта він служив у 61-й Окремій механізованій бригаді. Урятував з поля бою майже сотню поранених побратимів.
Лірична тональність його віршів змінилася на мілітарну, народжуючи важкі, мов удари кувалди по наковальні, слова: І повітря пропахло хлібом,
Проте печеним не в печі,
І проклята ступає слідом
Із кіссям на кістлявім плечі. “Говорити про війну можна довго, але все те, що на ній бачили власні очі, відчули серце і душа, не передати словами, – писав Степан Педченко. – Війну можна лише відчути самому, своїм тілом, і побачити власними очима” (з бойового записника).
Незадовго до смерті йому вдалося приїхати додому в коротку відпустку. Згадуючи ті останні зустрічі, його рідні, друзі, знайомі стверджують, що він хоч і був фізично поруч з ними, але відчувалося, що подумки перебував на фронті…
10 серпня 2022 р. під час чергової евакуації поранених бус Степана Педченка-“Степа” був вражений протитанковою ракетою. Диво сталося для поранених, вибухова хвиля викинула їх через вікна, та не для евакуаційної команди – всі згоріли живцем. Побратими, які поспішили на порятунок, знайшли тільки обвуглені рештки тіл. І лише Степів козацький оселедець не впокорився пекельному вогню.
Вірю, що і його невпокорена козацька душа не упокоїлася в райському саду, а серед сотень тисяч небесного воїнства бореться за Україну в іншому вимірі. Анатолій ТЕРЕЩЕНКО 
|
