| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| Золото Срібної землі |
– Кіко-кіко?! – перепитував ціну на базарі в Тячеві бізнесмен Ярослав. – А як, щоб мож купити – туй і типирь?
Ярослав, знайомець Олега Куцина, вже здаленів, а ми все підсміювалися з того “кіко-кіко”. Та й як не підсміюватися, якщо за цим кумедним, як для нашого з Романом Ковалем вуха, висловом поставав цілий світ. З незвичними слівцями, барвами, запахами, обріями, заставленими австро-угорсько-чеськими кам’яничками, і лагідними, кучерявими горами, за якими, он, через Тису, вже Румунія. А в центрі цього світу, провідником у його глибші шари якраз і є він, Олег Куцин.
Саме Олег гостинно приймав нас із Ковалем на Срібній землі, зокрема, в Тячеві, куди ми заявилися в липні 1999 року. Коротенько про ті літописні часи і закарпатський візит згадується в моєму романі “Хрещатик-Плаза”, тож не буду повторюватися. Перейду відразу до Олега, тінь якого теж змигує в тексті, але саме як змиг, побіжно. Чому так? Гадаю, причина в масштабі особистості, який вчувався навіть “на виріст” і виломлювався за текстовий простір. Як підтвердив час, про Куцина можна (і варто, варто!) писати окремий роман, героїчний сторітелінг.
Зазнайомився я з ним ще до Закарпаття – чи в Києві на якомусь патріотичному здвигу, чи, мо’, й у Запоріжжі, десь на Хортиці. Приязний, трохи молодший від мене міцненький хлоп із живими темними очима, як воно переважно й ведеться у закарпатців. Оптимістичний, незмінно “на позитиві”. Десь так. Під час закарпатської виправи придивився до Олега ближче. Час був. Попоходили ми тоді з ним Тячевом, були вдома в батьків, їздили, здається, й до Хуста, а потім Олег повіз нас на кілька днів у прекрасний закуток у горах (у небі кружляв орел; від сусіднього гурту тягло димком шашликів і блискали окуляри тодішнього голови центрвиборчкому Рябця). Оптимізм і гумор Куцина не полишали. Але відкрилося й ще щось.
Я довго намагався віднайти-підібрати потрібне означення, але воно важковловне і важкосказАнне, тож чи й вдасться. Втім, спробую. Від Олега віяло якоюсь певністю. І впевненістю. Спокійною, налитою важкою силою, впевненістю ґазди. Він і був ґаздою, як то, знову ж таки, переважно й ведеться на Закарпатті. Коли гостили в двоповерховому будинку (чи батьківському, чи молодшого брата, вже призабув деталі), Олег кивав на недобудовану схожу двоповерхівку поряд. Мовляв, теж будуюсь. Він мав купу знайомств, добрі руки й таку ж голову, а ще енергію до життя. Для нього (на відміну, скажімо, від мене) не було проблемою розібратися в складному організмі, що живе під капотом авто, або дати раду з якимись життєвими економічними практиками й стратегіями. Одним словом, тютею по життю він не був аж ніскільки. І водночас його “ґаздівство” не замикалося в межах власного двору і власного добробуту. Абсолютно природним чином воно масштабувалося – на Тячів, на Закарпаття й відтак на всю Україну. Не вишукуйте в цих словах пафосу, його там нема. Пафос – це не про Куцина. Такого типу люди взагалі більш схильні до дій, а не до словесних завитків. Просто ця певність свого, н а ш о г о, як і готовність те н а ш е обстоювати, промінилася, йшла від цього хлопця хвилями. У поставі, у ваговитій ході, у погляді й складці, врізаній між брів.
– Отут я того фатьова побив, – кивав Олег на задвірки за баром, у якому ми допіру сиділи (до речі, бар у райцентрівському містечку кінця 1990-х приємно дивував стильністю, таких негусто було і в обласних центрах на Сході, та й у самій столиці. Чи “Голлівуд”, чи “Маямі”, щось таке).
Як з’ясувалося з розповіді, в Олега з опонентом точилися тривалі ідеологічні дискусії. Коли ж згаданий “фатьов” (хлопець. – Ред.) дозволив собі якусь чи то прокацапську, чи промадярську зверхність, Олегова стриманість умить звіялася. Вмонтований у нього незримий датчик дуже чітко реагував на такі речі. Взагалі, складалося враження, що він ішов по життю, не забуваючи жодних образ – ні особистих, ні завданих спільноті “і мертвих, і живих, і ненарожденних”. Ну, ось так вони йому запеклися, затялися, врізалися складкою між брів і строго підтискали уста, коли ставав неусміхненим. Так буває. Комусь печуть неповернені 100 доларів боргу, відмова в коханні чи ще щось. А в Олега ось так. Хоч говорив на цей темат украй мало, хіба міг скупо зронити:
– Вони головами наших січовиків грали у футбол. Живцем здирали шкіру й посипали сіллю. То я маю забути?
Упевненість і зарядженість на протиставлення чужим волям своєї, складеної з мільйонів інших кревних воль, ув Олегові з роками не притлумилась, а навпаки, тужавіла. Вона вела його в людський вир, на мітинги й барикади, у стихію політичних змагів. Із нею він став не просто політиком (їх хоч греблю гати), а державником, та ще й найвищого, найчеснішого ґатунку. Та зарядженість вчувалася в ньому безпомильно, навіть опонентами, навіть недругами. Я не був аж так близьким з Олегом, водило нас різними стежками, але впродовж років і десятиріч, час до часу перетинаючись, лише зміцнювався в тому першому відчутті. Якось перед Революцією гідності бачилися біля Гайдамацького ставу, у Холодному Яру. Куцин ішов, і, здавалося, земля трохи вгиналась, а попереду пливло незриме галó мети. Хлопців довкола нього щораз ставало більше. Після Майдану зустрічався камуфляжним і від того ще ширшим і ще серйознішим. Коли на Троєщині відкривали перший в Україні пам’ятник загиблим в АТО добровольцям, Олег присутнів уже як командир штурмової роти “Карпатська Січ” і “Легіону Свободи”. Засмаглий під донбаським сонцем, неголений берсерк, трохи схожий на розповнілого Де Ніро...
Пам’ятник тепер уособлюється з Олегом Куцином, принаймні для мене. Постать і доля Олега є уособленням теж. Чого саме? Та всього найкращого, що є в нашій спільноті “і мертвих, і живих...”. Не більше й не менше. Подумки іноді кажу йому щось із того, що не встиг сказати, – хоча б навздогін... Павло ВОЛЬВАЧ Від редакції. Це розділ із книги, яку вже макетуємо, – “Хоробре серце Олега Куцина”. Це книга спогадів про Олега Куцина-“Кума”, командира 49-го ОСБат “Карпатська Січ”, 1-го віце-президента Історичного клубу “Холодний Яр“. Хочемо видати її до його 60-ліття – до 23 листопада ц. р. На жаль, відзначатимемо цю дату без ювіляра.
Пожертви на видання книги про Олега Куцина просимо надсилати:
ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту).
На світлині – Олег Куцин. 
|
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
О. СУПРУН – 100 грн
Світлана КУШНІР (Ірпінь) – 200 грн
Невідомий добродій/ка – 300 грн
Леонід ІСАКОВ – 300 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 400 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
