– А йди-но сюди.
Дід Станіслав бере у свою вузлувату, просочену якимись неземними маслами руку мої біленькі пальчики і веде вниз, нижче хати, втоптаною стежкою, до кузні. А на мене вже струменить той вогонь, що пашить із дідової руки, чи з того горна, що червоним сонцем вмостилося в самому куточку серед купи всякого заліза, коліс та якихось незбагненних візерунків. Дід відпустив мене і підійшов ближче до вогню. Ворухнув довгим прутом жар, поштурхав його, подюґав, перевернув розчервонілого запеченого вугільного коржа, потягнув за хвоста страшенного закопченого змія-міха, і вогонь прокинувся, загомонів, показуючи біло-сині язички. Змій дихав на вогонь ще і ще, не даючи заснути, а дід промовляв тихо до вогню:
– На тобі духу та сили Богів, – і клав у розпечене жариво шматок заліза. Через хвилину виймав, ставив на ковадло і моцував молотом.
– Діду, я теж хочу поцюкати. Дай і мені.
– Он візьми молоточок, той, маленький, і цюкай.
Беру з полиці молотка і разом з дідом, під такт його молота, б’ю щосили по іскристому металу. Дід сміється, бере мене на руки, бо ж не дістаю ще до того вкопаного в землю вербового горбатого пня, що мовчки терпить усю дідову роботу.
– Отако, – каже, – його треба любити...
– Пня? – питаю.
– Сам ти пеньок маленький, – сміється дід. – Крицю, залізо треба любити, вигладжувати, і тоді воно прийде до тебе, – легенько підтримує мою долоньку, яка вже так само набирається перемішаної з вогнем і димом оливи, і, присмакуючи, гладить, як мені здається, синіюче крило того ворона-крука, що весь час сидить на високій акації над кузнею: так-так-так-дзень, та-так-так-дзень... Він уже й не бачить мене, робить своє діло.
Дід був знаним на всю округу каретних справ майстром. Навчався в технічному художньому училищі. Мав велику ковальську робітню, яку лише і пам’ятаю з дитинства.
На жаль, я його ніколи не бачив, лише чую досі тепло смолистої кріпкої руки та дивний – кр-р-р-так-так-так, кр-р-р-так-так – голос великого чорного птаха на високій, висушений вітрами акації...
Микола КРИЖАНІВСЬКИЙ,
скульптор, онук коваля
Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом
|
