За ці жорна в 37-му розстріляли мого прадіда Лаврентія. “Свої” ж заклали, бо “куркуль”. А в документах записано, що мій прадід чинив дії, ворожі радянському режиму.
Незабаром 25 років, як на вікні літньої кухні сохне калина. Баба Лєна нав’язала і розвісила її цугом уздовж вікна. Які там ягоди – сама труха, але в ній – бабині руки.
На печі у вузликах – насіння. Коло хати колодязь, з якого всі пили воду.
На горищі бджолині соти, отак наполовину оброблені, як дід їх і лишив. Квапився, чи що. Тільки потемніли.
На стіні календар – 31 березня, яке застигло на цій стіні. Темні флакони з ліками, речі в шафі, сільничка на припічку і ложка в ній...
Посиділа трохи на лаві і стала маленька.
Сидить моя огрядна баба коло печі на ослінчику і лупить бульбу. На плиті шкварчить сало. Наді мною – радіо пікає. Тепер я знаю, так пікає система “Рада”. Рік приблизно 1996.
Мочаю в юшку уварену картоплину і дмухаю, пече в пальці. Розглядаю сніжинки на рожевій мисці і жовту легку, як дідова вдача, преженю.
Яйця колотяться просто на сковороді, ніяких омлетів. Алюмінієві ложки цокають об миску з густим кисляком. Старші грають у тетріс. Я, очевидно, ні.
Добре мені.
Сьогодні я була в діда й баби. Тут народився й виріс мій тато, а тоді брат і три старші сестри провели своє дитинство. Я заледве черпнула цього щастя. Але добре пам’ятаю, як дід ловив хрущів нам.
Тоді ми їздили в Підлуби на зеленому “волинцю” дядька Феді – то був звір, нереальний якийсь джип, куди всі поміщалися, і їхав він битим шляхом як по асфальту. Але й дорога тоді була ширшою, і хата – більшою. А тепер все змаліло.
Місцеві пияки розтягли що могли, але головного звідси не забереш. І жорна стоять як вкопані.
Здається, плакали тепер тільки ми, а все до нас всміхалося.
Я в батьків всерйоз пізня, тому заледве вловила обох дідів і трошки татової мами, маминої не стало ще до мого народження.
Я так мало їх знаю.
Тому сьогодні я забрала платівки, якийсь мотлох і навіть колгоспні звіти, написані дідом. Який почерк, ох, не те що в мене.
Хочу вивчити рід, наскільки це можливо.
У хаті пахне, як тоді. Подушки у цвіточок служать тепер ознакою моїх ранніх літ.
Тут живуть баба з дідом.
І вони були, як ми, веселими, дужими й молодими.
Життя надзвичайно обмежена штука. Час, який ми маємо, дуже швидко вичерпується.
Я теж люблю калину: товчу в чай, ложкою можу їсти. Може, і я розвішу свої вузлики на мотузочці для онуків.
Ми ж тут, доки про нас пам’ятають.
Юлія КАШПУРЕНКО
2019 р. |
