21 листопада 1920 р. українська армія перейшла на польський берег річки Збруч. Про цю трагедію розповів сотник Армії УНР Іван Калинович із м. Кременчука у спогаді “Останній відворот за Збруч”. Ось фрагмент спогаду: “З боку Волочиська було чути стріли, це 1-ша Запорозька дивізія задержувала ворога, аби дати змогу своїм обозам переправитися за Збруч. Коли я під’їхав до Ожигівців, то побачив величезну силу обозів, парків і війська. Все це гомоніло, скрипіло, снувало… Мене зацікавило те місце, де ми мусіли переходити Збруч. Це був невеликий місток, на скору руку підправлений; на ньому стояли поляки, а збоку лежала купа рушниць, яка ввесь час збільшувалася... Один за одним проходили вози, з брязкотом падали на купу рушниці, та лиця козацькі ставали все більш похмурими. Сиротливо біліла на горбочку церква, а ще більш сиротливим здавалося сіре село. Селян не було видко. Тріск кулеметів щохвилини наближався. Недалеко за горбом загукали гармати. Це Алмазовці казали останнє слово на ріднім терені – московській кінноті, яка мала намір піти в атаку. Біля гармат довгою лавою стояла перша бригада Окр. Кін. Див., кожної хвилини готова прийняти цю атаку, жовті прапори з кінськими хвостами ліниво полоскалися в морозному повітрі. Ген-ген, далеко між кущами, маячила ворожа кіннота. Часами з їх боку важко бухали гармати, але не робили нам ніякої шкоди.
У цей час на переправі почалася страшенна давка: кожному хотілося перебратися скоріше. Гармати бухали все частіше, все ближче тріскотіли кулемети, і обози не видержали; як вода після дощу, розлилися вони на кілька рукавів і сунули просто через Збруч. Поляки теж хвилювалися... У всі боки летіли зіпсуті рушниці, розсипалися набої, котились бочки з медом, переверталися вози, а посеред цього можна було бачити суворі постаті козаків Кінної дивізії, яких було послано прискорити переправу. На тому боці Збруча спішно шикувалася польська компанія, лиця жовнірів були блідні і схвильовані; [вони] опасалися, щоб большевицька кіннота не перейшла кордону. Почало темніти. Тріск кулеметів на хвилину замовк... це дивізія востаннє пішла в атаку. Не хотілося так, без бійки, відходити. Ворог відступив. Уже всі обози переправилися; тихо було на переправі, і сумно на горі щось загомоніло, засіріло, заіржали коні... Це відходила на переправи Кінна дивізія. Було чути, як гомоніли козаки, як дзвеніли стремена... Дійшли до переправи.
– Прощай, Україно! – почулись голоси. – Навесні повернемось!
З торохкотом полетіли на купу рушниці, наповнюючи повітря металевим дзвоном... Плакало залізо... Стало зовсім темно... Нервово похрапували коні; гуркотячи, переїхали по містку гармати [Алмазова]. «Прощай, Україно!» – [так] думалося кожному; нещаслива наша доля – «третій раз відходимо за кордон»… Попереду була українська земля, загарбана тепер поляками... Перед очима всім вставало майбутнє: весна, поворот на Україну... Козаки затягнули пісню. Тільки ті, що вже були в Польщі, що сиділи в таборах, – ті мовчали. Перед їх очима тягнулись безконечні дроти, довгі, сумні бараки, чулось традиційне «пся крев», і навіть мерехтіли в очах таборові цвинтарі. Одним із них був і я”.
З книги: Роман Коваль, Віктор Моренець, “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 1).
На світлині – Іван Калинович. |
