З них 25 років він передплачує “Незбориму націю”!
Може, у цьому секрет довголіття?..
Микола Клепуц народився 15 грудня 1935 р. в с. Побук Стрийського повіту, згодом Сколівського району. Це невелике село за 20 км від Сколе з населенням близько 800 осіб. На початку ХХ ст. в селі діяло Товариство “Просвіта”, яке об’єднало громаду. За 20 років побудували велику двоповерхову школу, двоповерхову читальню “Просвіти” (з театральним залом, бібліотекою, кімнатами для гуртків), велику церкву і крамницю. У селі діяли хоровий колектив, драматичний гурток, Товариство “Луг”, Товариство тверезості (внаслідок чого із села повиїжджали єврейські родини, бо ніхто не відвідував шинків).
Молодь тягнулася до знань, велика кількість хлопців навчалася в Стрию в гімназіях та інших навчальних закладах. Коли на наших землях почали діяти ОУН, а згодом УПА, багато хто зі студіюючої молоді став до боротьби з ворогами. Згадаємо Андрія Шукатку-“Гліба”-“Шрама” – двоюрідного Миколиного брата, члена ОУН з 1935-го. У 1939 р. він – окружний провідник ОУН. Згодом очолював провід у Сумській та Чернігівській областях, був членом Центрального проводу в Україні. Його, як стверджує історик Геннадій Іванущенко, розстріляли німці в сумській тюрмі. Ймовірна дата загибелі – 20 лютого 1943 року.
А Іван Шукатка-“Самко” (також двоюрідний брат) був районним провідником Стрийського району та надрайонним окружним референтом пропаганди. Ще один Іван Шукатка – “Щупак” – член ОУН з 1937 р., працював у Засянні, з 1942-го – повітовий провідник Сколівщини, а від 1944-го – курінний інтендант групи “Бойки” імені Хмельницького.
Усього в ОУН та УПА з Побука воювали понад 47 осіб. Через це село Побук у 1947 р. виселили на землі, що відійшли від Польщі, – на територію теперішнього Сокальського району.
Миколина мама, Февронія Клепуц, – активістка Союзу українок, акторка драмгуртка, зв’язкова УПА. Заарештована в 1947-му. Дістала 10 років каторги в Сибіру. Миколин рідний брат Михайло засуджений на 7 років. Був у Мордовії разом з В’ячеславом Чорноволом, який у книжці “Лихо з розуму” про нього розповів як про Михай ла “Озерного”. Зрозуміло, що Микола Клепуц перебував під пильним оком спецслужб.
Ще зі школи він захоплювався історичними творами Андрія Чайковського, Богдана Лепкого, Антіна Лотоцького, Михайла Старицького, які описували подвиги козаків та боротьбу з поляками, татарами і москалями. Любов’ю до української книги позначений весь життєвий шлях Миколи Клепуца.
У 1952 р. він закінчив середню школу в с. Верхньому Синьовидному, якийсь час працював секретарем школи – за мізерну зарплату, здається, 15 рублів у місяць. Багато однокласників подалися в інститути, а Микола практично був сиротою... Хтось порадив поїхати в сусідній Славський район, де можна знайти роботу. Зі слів Миколи, коли він зайшов у райвно, там подивилися атестат (а він був кандидатом на золоту медаль) і запропонували роботу вчителя історії Лавочненської семирічної школи. Це був початок 1953 року. Вчительських кадрів не вистачало, навіть завідувач відділу освіти мав початкову освіту, тому середня освіта вважалася цілком достатньою.
Два роки Микола працював учителем історії, математики, фізики, малювання, фізкультури, а ще й початкових класів... 1961 року заочно закінчив Львівський університет.
Великий вплив на все Миколине життя мав Григорій Дем’ян – щирий друг та однодумець. На його пропозицію Миколу в 1959 р. призначили директором Козівської семирічки. На той час йому йшов 23-й рік... За 2 – 3 роки школа повністю відновила навчально-виховний процес, покращилася дисципліна працівників та учнів, запрацювали різноманітні гуртки, організували хоровий колектив, струнний оркестр та спортивні гуртки. Діти потяглися до школи. Але дальший розвиток був неможливий, бо учні навчалися в непристосованому приміщенні… Побудова цілого шкільного комплексу – це окрема історія. У 1974 р. пролунав перший дзвінок у новому просторому приміщенні. Школа забезпечила всі класи і кабінети телевізорами, радіопрогравачами, діапроєкторами, кіноустановками. Школа мала навіть свій телефонний центр.
1976 року у Львові проходила Всесоюзна спартакіада студентів вишів і профтехучилищ, на відкриття якої до Львова прибув міністр освіти Радянського Союзу Михайло Прокоф’єв. І міністра освіти привезли в Козівську дев’ятирічну школу… За 40 років у ній побували різні делегації з різних континентів – Азії, Африки, Австралії, Америки та Європи. Близько тридцяти делегацій.
У 1976 р. було створено фільм “Перший дзвінок”, який знімали в п’яти регіонах України. Серед них – школа Сухомлинського в Павлиші і Козівська школа. Фільм демонстрували в кінотеатрах перед показом художніх фільмів. При школі організували автокурси для випускників, і під час випуску зі школи вручали з атестатами водійські права класу В і С – школа мала легковий та вантажний автомобілі. Зараз дітище Миколи Клепуца – ліцей при Львівському національному університеті.
1994 року, маючи 35 років педагогічного стажу, Микола Клепуц став заступником голови Сколівської районної ради. І відразу запланував побудувати величні пам’ятники січовим стрільцям на горі Маківці і пам’ятник на місці ймовірного поховання князя Святослава, сина Володимира Великого, – в урочищі Святослава. До пам’ятника Святославові, збудованого 2012 року, пан Микола приводив і Романа Коваля з Тарасом Силенком…
А ще раніше, 1999-го, Микола Клепуц створив Меморіал січовим стрільцям на горі Маківці. Створив без жодного державного фінансування! Ось його згадка про це: “На початку жовтня 1994 р. я відвідав сім’ю своїх давніх друзів у Львові – народного художника України, лауреата Шевченківської премії Євгена Безніска, його дружину – заслуженого художника (скульптора) України Теодозію Бриж і їхнього сина Ярему – художника-реставратора. Я запропонував їм виготовити проєкти пам’ятників на горі Маківці. 6 жовтня ці митці, до яких долучився професор архітектури академік Василь Каменщик, прибули до Сколе. Ми відразу вирушили в урочище Святослава, а потім на гору Маківку. Вони з радістю взялися за роботу і буквально за тиждень уже показали перші варіанти проєктів. Зрозуміло, що потрібно було шукати і кошти, і матеріали, а також і працівників, які б зайнялися спорудженням. Усі ці клопоти лягли на мої плечі. У серпні 1999-го меморіал було урочисто відкрито.
З наближенням сторіччя битви на Маківці надгробні хрести, які були виготовлені на Львівській скульптурній художній фабриці, почали занепадати – бетон тріскав та осипався. Було зрозуміло, що потрібно зробити реставрацію. За цю роботу взявся Михайло Рудницький, голова Товариства українських офіцерів Пустомитівщини. У співпраці з автором меморіалу Євгеном Безніском було вирішено замінити бетонні хрести на могилах на ті ж хрести з цільного білого каменю. Ця робота потребувала величезних коштів, тож ми звернулися по допомогу до місцевих підприємців. Багато з них відгукнулись. Усі роботи з виготовлення хрестів, яких було рівно 50, взявся виконувати скульптор Степан Янів. Виготовив він і кам’яну стелу з прізвищами всіх благодійників, які внесли кошти на реставрацію. Після них на стелі вигравіювані прізвища авторів проєкту, і замикає список Микола Клепуц – куратор будівництва”.
Микола Клепуц був депутатом сільської ради, районної ради, лектором, пропагандистом, громадським суддею тощо. Організовував національні свята, влаштовував екскурсії для дітей, походи по історичних місцях Карпат…
Організував та обладнав три музеї – “Бойківщина”, “Маківка” та Михайла Гаврилка у школі, яку колись створив. У музеї також побували Роман Коваль і Тарас Силенко, а в 2015 р. дорогою на презентації в Європу до музею знову завітав Роман Коваль, але вже з Віктором Моренцем. Для дітей вони провели презентацію книг про Визвольну боротьбу доби УНР.
Микола Клепуц – Почесний громадянин Сколівщини, лицар орденів “Хрест громадянських заслуг” і “Героям без зброї”. І Львівське крайове Братство воїнів УПА нагородило Миколу Клепуца за вірну службу Україні.
“Якщо й були мої успіхи в якійсь справі, то цим завдячую своїй дружині Олександрі, – написав Микола Клепуц. – Народилася вона в с. Русилові на Золочівщині. Мама її походила з династії Струмінських, яка дала Україні 50 душпастирів УГКЦ. Батько Олександри, Климентій Мороз, закінчив Чортківську учительську гімназію, працював учителем, а потім і директором школи. Згодом став діячем Просвіти, воював на горі Маківці, де був поранений. Долали з дружиною життєві труднощі впродовж 65 років. Відійшла вона на 87-му році життя”.
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітає друга Миколу і бажає не зупиняти своєї праці. Бойківським козакам слава! Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація” 
|
