 Цю статтю я написав у Києві 8 грудня 1990 року. 35 років тому! Опублікував у січні 1991 року в газеті секретаріату УРП “Визволення”, якої був редактором. Первісна назва статті – “Подавляющая нация”.
Тоді я був секретарем Української республіканської партії з ідеологічних питань. Здавалося, написав самозрозумілі речі: Росія – імперія, яка прагне знову поневолити Україну. І ця думка єднає ветеранів НКВД і російських дисидентів. Тоді голова УРП Левко Лук’яненко був за кордоном, заступник голови Степан Хмара карався в Лук’янівській тюрмі. Інший заступник голови – Григорій Гребенюк – підтримував критику Росії. Але не погоджувалися дисиденти Богдан Горинь, Олесь Шевченко, Петро Розумний, Петро Борсук, на жаль, і Василь Овсієнко та Микола Горбаль... Вони були обурені “русофобською лінією Коваля, яка шкодить партії”. Особливо обурювалися, що я підняв руку на російських дисидентів. Секретарі УРП підозрювали, що я – “агент КГБ”. Дехто й активно поширював ці чутки, наприклад Петро Борсук, завідувач господарського відділу УРП.
Спеціально було скликано засідання проводу УРП з одним питанням: засудити статтю і заборонити виступати Ковалю від імені УРП. Бурхливе засідання тривало три години… Було складено протокол засідання.
Русофіли продовжували зі мною боротьбу до червня. Особливо заповзявся Богдан Горинь. Якось на Банковій, біля Спілки письменників, видихнув з лютою неприязню: “Ви ніколи не станете політиком!” Мабуть, він мав рацію… Врешті, мене витиснули з УРП. Так я опинився в ДСУ, під крилом діяча Визвольного руху Зеновія Красівського, який підтримував мене у всьому. А ще на мій захист став Ігор Калинець. Дякую долі!
Ось ця стаття. Радію, що я вже тоді написав таке. Я й далі тримаюся “русофобської” лінії. Правдивої лінії. А головне, що її сповідують мільйони українців! І їхня лють до Росії викликає захоплення.
“Можна ли еще спасти Россию?” – ця думка не дає спокою не лише лідерам КПСС, “Пам’яті” та російським генералам, а й відомим російським дисидентам. “Возможно ли остановить распад страны?” – тривожаться ветерани НКВД і російські правозахисники. “Удастся ли отстоять целостность России?” – хвилюються червоні, білі та коричневі патріоти.
Так, “єдіная і нєдєлімая” – головна мета та цінність російських патріотів, у які б ряси вони не наряджалися, під якими прапорами не виступали б.
Не демократія, не добробут російського народу, не право поневолених націй на самовизначення турбують їх. Навіть не мир – російські патріоти завжди готові до війни, лише б утримати загарбані території, які з ніжністю називають “матушкой-Русью”. Щоб утримати чуже, не віддати награбоване, вони йдуть на насильство.
“Сейчас мы вас, хохлов, будем резать и вешать!” – б’ючи рухівських активістів у Бердянську, кричать брати Лісіцини. “Нас двадцать миллионов! Ми будем ставить вас к стенке!” – погрожує полковник Григор’єв.
“Пропаганду национализма, сепаратизма следует признать государственным преступлением”, – закликає з трибуни Київської обласної партконференції комуніст Корсаков, представник “п’ятої колони”. “Сепаратизм и национализм в некоторых регионах приобретает коричневий оттенок. Бездействовать в подобной ситуации – преступление”, – підсумовує російський генерал Борис Громов.
І вони починають діяти. Побиття, арешти, позбавлення депутатської недоторканності борця проти комунізму [Степана Хмари], гоніння на незалежну пресу, економічні санкції, спроби юридично уярмити Україну шляхом “укладання” нового союзного договору.
“Все желающие спасти нашу страну от полного крушения должны объединиться вокруг одной цели: предотвратить окончательный распад России”, – закликає великодержавник Ігор Шафаревич. Він радить комуністам змінити шкалу цінностей. “Необходимо недвусмысленно заявить, что у партии одна цель: спасение страны, народа. Все остальное должно быть подчинено этой цели. Так поступили в Болгарии: сменив название, партия выдвинула лозунг «Интересы Болгарии прежде всего» – и победила на выборах. У нас, к сожалению, таких заявлений не слышно”, – бідкається Шафаревич, підштовхуючи колишніх ворогів, а нині приятелів, до гасла “Россия превыше всего!”.
Великодержавний принцип російського патріота Шафаревича “все остальное должно быть подчинено этой цели” й німецького патріота Геббельса “мета виправдовує засоби”, – яка між ними різниця?!
Цих патріотів єднає й мета – панування над світом. Засоби досягнення – криваве насильство над народами – теж спільні. В основі ж великодержавних ідеологій – ідея винятковості своєї нації, зверхності над іншими народами.
Шафаревич, правда, камуфлює протиприродну ідею винятковості російської нації, називаючи її “особой ответственностью русских”.
“Да ведь если когда-то в будущем народы, составляющие нашу страну, сблизятся опять, – марять шафаревичі, – то возможным это будет только вокруг русского ствола. Ведь именно русские составляют подавляющую часть населения РСФСР”.
Що правда, то правда: “подавляющую”! Росіяни завжди були талановитими завойовниками.
І хай мріє Шафаревич про можливість зближення навколо “русского ствола” – народи імперії, які втікають від “старшого брата”, ніколи не повернуться, бо “русский ствол” перетворився в “осиновый кол” для поневолених націй.
Роман КОВАЛЬ
Київ, 8 грудня 1990 р. |
