Козака Вадима Окаловського вперше я зустрінув у кінці травня 1919 року. Властиво, він не був тоді ще ніякий козак, а звичайнісінький 17-тирічний середньошкільник із запальними очима і струнким юнацьким тілом. Він приєднався, як мені пізніше сказав, до нашого відділу в Кам’янці-Подільському. А тепер три дні нашого побуту в містечку Д. він не відходив від наших гармат, козаків і коней, перегукуючись весело з їздовими і розвідчиками та співаючи з ними високим тенорком широких степових пісень у сутінках – після нехитрої, але такої смачної вояцької вечері.
Вадим подобався мені і своїм чистеньким, підтягнутим виглядом, і своїми чистими юнацькими очима, що гостро намагались усе побачити й охопити, і своєю мовою, що нею він страшенно хотів підкреслити свою українськість, достиглість і речевість. Але коли через денний швидкий марш на схід я побачив Вадима на набійній скриньці поза батерією, це мені цілком не сподобалось. Та де ж, хлопець, очевидно, втік з дому, там, напевно, розбиваються за ним, а він ось тут, бавиться в козаки.
Після вечері, одвівши Вадима на бік, я старався переконати його, що йому зовсім не місце в Українському війську, що він ще замолодий, що йому треба кінчити школу, що його втеча напевно глибоко вразила його батьків. Одначе Вадим уперто дивився мені в очі і твердив, що він не може і не хоче вертатися, що школи і так нема, а Україна потребує козаків, навіть таких, як він. І я вагався сказати йому: ні, твоє місце в запіллі, вдома, вертайся. Бо ж і мені тоді здавалось, що як не буде України, то й не треба жити... Так козак Вадим Окаловський залишився й на далі в нашій бригаді.
Козаки і старшини любили його – за дисциплінованість, за прямоту, за веселість, за відвагу. Час від часу я бачив його, то він студіював замок гармати чи панораму, слухаючи пильно старих гармашів, то на коні, з карабінкою за плечима, поспішаючи кудись із пильним дорученням. Він мужнів на очах, формувався в дійсного козака. Заміхів, Мар’янівка, Копайгород, Шаргород, Джурин, М’яс[т]ківка, Вапнярка... Важкі, завзяті бої, забиті, ранені... Наступи, відступи, атаки... Літо, спека, осінь, сльота, дощі, студінь...
Ось Вадим під Крижополем у розгорненій кінній лаві летить на допомогу нашій батерії, що її обскочили червоні... Бо ж нема резервів, тут же в лаві і наші командири дивізії і гарматної бригади. Кожен б’ється, помагає, визволяє...
Так Вадим козакував, будував Україну...
Бачив я його у пропасниці, на блідому обличчі самі очі. Шинелина наскрізь мокра, бо листопадова сльота не милує нікого. Це було за нашого відходу до “трикутника смерти” – перед Зимовим походом. А кругом денікінці, червоні москалі, свої зрадники з Волохом, поляки і тифозна смерть із вишкіреними зубами...
Не заломився розвідчик Вадим Окаловський... Пішов таки в [1-й] Зимовий похід...
Мов у страшному неможливому кошмарному сні, ще раз побачив я його, коли він разом з іншими розвідчиками прикривав перехід наших гармат на Захід через міст у Волочиську 21 листопада 1920... Наші розвідчики відстрілювались від червоної кінноти Котовського, що намагалась відрізати наш шлях до відступу...
Згадую собі його горді очі – чисті і гарячі, коли в таборі інтернованих у Каліші припинано йому Залізний хрест за участь у Зимовому поході – малу нагороду за невіддячну віру і вірність Україні...
А скоро по тому, р. 1921, в осені старший розвідчик Вадим Окаловський зник, це він добровільно виїхав у ще одну спробу визволити Україну, пішов у Ледяний рейд (Другий зимовий похід. – Ред.)... У незнане і непевне – без валок, обозів і кухонь. Без зброї і набоїв... Їх треба було здобути від ворога. Без теплого одягу, а був це вже кінець (початок. – Ред.) листопада...
Ні дня, ні ночі, ні сну, ні відпочинку... Тільки бої, безконечні походи, небезпеки і надії... і віра... Аж до містечка Базару на Волині, де вписано ще одну криваву сторінку в історію збройної боротьби за Самостійну Україну...
Там у лаві 359-ти (насправді 360-ти. – Ред.) найвірніших з вірних в надлюдському зусиллі виструнчився в останній намазі старший розвідчик Вадим Окаловський, перемерзлий, виснажений, знесилений і вичерпаний фізично.
Ще не вмерла Україна...
З тим викликом і гаслом перейшов у безсмертя і вічність він, коли його юнацьке тіло потрапило під кулі ворожого кулемету...
Ні, не заломився юнак Вадим Окаловський. Він знав і знає, що його Україна гряде…
Леонід РОМАНЮК
Дж.: Романюк Леонід. Він будував Україну [Вадим Окаловський] // “Яка краса відродження країни!”: Альманах Українського братського союзу. – 1979. – С. 104 – 106.
Публікація Юрія Юзича. |
