…Одного дня на перерві серед учнів знялася метушня.
– Трохим Федорович до нас іде!
Двері відчинилися, й на порозі став... хто ж то? Чи то січовик, чи лицар князівських часів? Величезний зріст, могутня будова, рудовате волосся, невеличка борідка.
Витяглися по військовому і хлопці, й дівчата, очей, що палали відданістю, не відірвуть.
– Добридень!
– Добридень, Трохиме Федоровичу!
Директор – такий маленький – вітає, просить [підійти] ближче.
У маленькому вчительському покої [отаман Гладченко] видався ще більшим. Говорив в якомусь піднесенні – про могутню державу, сперту на військову касту, якій усі мусять служити, а вона – не то нововідтворена Січ, не то середньовічний орден, – пануючи над усіма, віддана одній ідеї – державі.
Щось нестримне було в його рухах, щось чаруюче в дикій романтиці його мрій. Чи не в цій романтиці секрет його влади?
Перейшов по клясах.
Упоєно, як закохані, дивилися й дівчата, і хлопці.
– Трохиме Федоровичу! Слава!
І відчувається, що кожне з них було б щасливе віддати за нього своє молоде життя.
– До побачення!
– До побачення, до побачення! Слава, слава... слава!..
Він пішов, і ще довго проводжали його крики: “Слава!”
Більше мені не довелося його бачити. Прийшли большевики. Я поїхала до Катеринослава.
Тут не раз іще чула ім’я Гладченка – він сильно непокоїв червону владу. Аж дійшла чутка, що його вбито. Не хотілося вірити, що цього повного кипучої сили велетня позбавлено життя.
Чи ж насипали михайлівці високу могилу на славу своєму героєві?
Лідія ГОРБАЧЕВА, вчителька Сурсько-Михайлівської гімназії у 1920 р.
З книги “Жінки у Визвольній війні”. |
