 Наприкінці 2025 року Український інститут воєнної історії випустив у світ дуже цінний “Збірник документів і матеріалів архівно-кримінальних справ амністованих повстанців Холодного Яру (1918 – 1922)”. Автор-упорядник – Дмитро Фурманчук, ад’юнкт навчально-наукового інституту воєнної історії, права та соціальних наук Національного університету оборони України, член Історичного клубу “Холодний Яр”, полковник.
Збірка унікальна з двох причин: Дмитро Фурманчук уперше увів в обіг 110 невідомих документів про історію боротьби в Холодному Яру, по-друге, наклад книги – лише 20 примірників...
Уперше збірку документів на цю тему Історичний клуб “Холодний Яр” видав 1996 року – “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Створив її колектив авторів – Григорій Гребенюк, Андрій Демартино, Роман Коваль, Володимир Коротенко, Валерій Ластовський (тепер доктор історичних наук) і Святослав Лук’яненко. Загальна редакція Романа Коваля. Наклад 2000 примірників.
Дмитро Фурманчук опублікував документи з 11 архівно-кримінальних позасудових справ (зберігаються у ЦДАГОУ) на керівників спротиву в Холодному Яру – Євлампія Спиридоновича Отаманенка (Атаманенка), Івана Тимофійовича Деркача, Івана Васильовича Петренка, Івана Хомича Діхтяря-Хоменка (Дехтяря-Фоменка), Логвина Сидоровича Панченка (члена Центральної Ради), Омеляна Олександровича Дзигаря, Олександра Федоровича Торопа (секретаря Холодноярського повстанкому), отамана Стодолі (Назара Фотійовича Пунька), Івана Трохимовича Котляревського-“Хмари” (командира куреня Мліївської Січі Трохима Голого), Василя Івановича Бойка (ад’ютанта командира 3-го гарматного полку Армії УНР), Сергія Михайловича Вихреста (ад’ютанта начальника штабу Холодноярського окружного повстанського комітету); протоколи допитів Семена Чучупака та Олексія Чучупака, автобіографію отамана Олександра Михайловича Рубана (Михайла Андрійовича Федька), висновки, вироки, інші цінні матеріали щодо учасників Визвольного руху.
Опубліковано анкети на кожного діяча – з цінними даними про місце і дату народження, склад родини, освіту, рід занять, військове звання, посаду в Холодноярській організації, особливі прикмети, дату і місце арешту тощо. Ось приклади…
ОТАМАНЕНКО Євлампій Спиридонович, 10 жовтня 1889 р., с. Бовтишка (тепер Кропивницького р-ну), поручник російської армії, начальник штабу Холодноярського повстанського комітету.
ДЕРКАЧ Іван Тимофійович, 27 серпня 1895 р., с. Мельники Чигиринського пов. (тепер Черкаського р-ну), поручник російської армії, студент Черкаського інститут народної освіти, заступник Василя Чучупака, після його загибелі – командир Холодноярської бригади.
ПЕТРЕНКО Іван Васильович, 1897 (?) р. н., с. Пруси (тепер с. Михайлівка Кам’янського р-ну Черкаської обл.), учитель, офіцер російської армії, отаман 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, начальник Холодноярського окружного штабу, безпартійний.
ДІХТЯР-ХОМЕНКО Іван Хомич, 1 вересня 1896 р., с. Кримки Ставиднянської вол. Чигиринського пов. (тепер Кропивницького р-ну), до 1914 р. навчався в Київському університеті, прапорщик російської армії, потрапив у полон до “германців”, був у неволі до 1918 р., служив у Міністерстві внутрішніх справ УНР (чиновник з особливих доручень), студент 1-го курсу математично-природничого факультету Златопільського інституту народної освіти, особливі прикмети: права рука не діє; брати Семен і Олександр у Красній армії, голова Холодноярського окружного повстанського комітету (з 08.1920 р.), безпартійний.
ПАНЧЕНКО Логвин Сидорович, 16 жовтня 1891 р., с. Трушівці Чигиринського пов. (тепер Черкаського р-ну), голова Холодноярського повстанкому з 1919 р., безпартійний.
ДЗИГАР Омелян Олексійович, 20 липня 1884 р., с. Худяки Черкаського повіту, есер (з 1904), учасник революції 1905 року, ув’язнений на 2 р., потім висланий до Іркутської обл. (до 03.1917), голова Черкаської повітової земельної управи (з 1917), заступник голови Холодноярського повстанкому (Логвина Панченка), отаман.
Усі вони були заарештовані. Свідчення давали в Харкові, на Холодній горі. З їхніх відповідей видно, що існували стандартні запитання слідчого ВУЧК (у справах не збереглися). Тому розповіді за формою однотипні, але не за змістом.
Усі починають зі старої гайдамаччини, з Максима Залізняка. Тут усі арештанти щирі й велемовні… Ось як Іван Деркач починає “Короткий опис Холодноярського повстання”: “Під час польського панування в Україні, у другій половині XVIII століття, всі скривджені й обездолені шукали порятунку від польського насильства й знаходили його в лісах, болотах тощо. Природно, що Холодний Яр, як лісиста місцевість, був притулком для таких. Тут ці люди не обмежувалися лише переховуванням, а збиралися в загони, обирали отамана і йшли по Україні, щоб допомагати таким, як і вони самі, звільнятися від польського панування. Так у 1768 році було сильне повстання українського народу під проводом отамана Залізняка. Це повстання виникло в Холодному Яру. У цьому повстанні брали участь усі народні маси. Відтоді живе в пам’яті народу повстання Холодного Яру як визволителя від насильства й неправд. Треба додати, що це повстання мало, крім національного, і соціальний характер, оскільки було повстанням також проти поміщиків-гнобителів”.
Повторюю: свідчення борці давали в неволі. Це треба враховувати, оцінюючи їхні слова. Люди хотіли жити, тож про свою боротьбу проти російських окупантів не дуже хотіли говорити. А про Максима Залізняка – будь ласка.
Арештанти намагалися довести, що вони також революціонери, соціалісти, борці проти самодержавства, за бідних проти багатих. Так, до слова, й було. Іван Деркач писав, що гаслом Окружного холодноярського повстанкому було: “Проти неправди і за краще майбутнє найбіднішого народу!” Євлампій Отаманенко додавав, що головне гасло гайдамаків Максима Залізняка – “За віру! За волю!”. А ось початок “Короткого нарису Холодного Яру в історії повстання або відповіді на тезиси В.У.Ч.К” Івана Петренка: “Під час страшного польського панування на Правобережній Україні, то в одному місці, то в іншому спалахували повстання як вияв народного гніву й протесту проти польського тиранства й несправедливості польської влади. Одним із таких повстань було повстання Залізняка, який зібрав біля себе всіх незадоволених поміщицькою тиранією та прожерливістю. Незабаром повстання поширилося на більшу частину Правобережної України і навіть на частину Лівобережної. Причиною того, що повстання прийняло так швидко й такі розміри, було то, що воно мало визвольний характер – не лише національного, а й соціального – від польських поміщиків. За переказами, це було повстання «голоти». Видно, головною ідеєю було відібрати землю в поміщиків і звільнитися від польської неволі. Повстання, щоправда, було придушене. Більшість учасників було знищено, але частина вціліла і переховувалася в нетрях Холодного Яру. З них і утворилися села в Холодному Яру”.
Це твердження цінне! Нинішні мешканці холодноярських сіл не мають забувати, що вони нащадки гайдамаків Максима Залізняка та інших гайдамацьких провідників!
У роботі Дмитра Фурманчука опубліковано й “Коротенькі історичні нариси Холодного Яру” Логвина Панченка. Ось перше речення: “Повстання, підняте М. Залізняком в 1768 році, носило характер соціально-національного визволення українського народу від польського гніту…”
Тепер послухаймо розповідь Омеляна Дзигаря: “Холодний Яр − це місце святе, там наших батьків і взагалі предків багато пролито крові (…), що полягли за волю, за християнську віру − так говорять старожили. З Холодним Яром зв’язано багато всіляких легенд, імен – Залізняка, (…) гетьмана Дорошенка, подарунки якого майже до цих пір зберігаються з його підписами в монастирі (…) та інші. Холодний Яр − це щось святе, свого роду, так би мовити, культ для місцевого населення (Чигиринщини). (…)
Історичне значення Холодного Яру величезне, (…) він воскресив пам’ять про минуле [прагнення] до волі, [проти] гніту поляків і захисту від татарщини і т. д. (…) Холодний Яр завжди революціонував, не дивлячись на його консерватизм традицій і педантичність із постійним прагненням до волі, землі і зову християнської віри. Ніде я не зустрічав, щоб релігійність і революційні настрої так могли поєднуватися, як у холодноярського населення. В 1905 році ні один повіт на Київщині так революційно себе не проявив як Чигиринський, а особливо Лебединський і Златопольський [його] райони”.
І ось – Лютнева революція 1917-го, відродження Вільного козацтва на Звенигородщині (сусідній з Чигиринським повіт), створення перших полків Українського війська навесні 1917-го Миколою Міхновським у Києві, виступ самостійників-полуботківців у столиці в липні, 1-й з’їзд Вільного козацтва на Покрову 1917 року в Чигирині, проголошення Третім універсалом Української Народної Республіки в листопаді 1917-го, а вже в грудні – боротьба з москалями, що посунули в Україну за здобиччю… Вже наступного року почали творитися повстанські загони…
З розповідей борців з’ясовуємо, що в Холодному Яру спершу було створено козацькі загони, а вони вже створили повстанком. Засвідчив цей факт Логвин Панченко, голова Холодноярського повстанкому з 1919 року. “Повстанські загони утворились самі по собі, – зазначив він, – а потім обрали окружний повстанком”. Отож і “повстання не починалося стихійно”, – засвідчив і Євлампій Отаманенко, начальник штабу Холодноярського повстанкому. Й осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрій Городянин (Горліс-Горський) це підтвердив у спогадах “Холодний Яр”.
“Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та усвідомленням широкими масами своєї мети – визволення України, – писав він. – (…) Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Тарасом Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин монастир...”
Філософію боротьби козацтва Холодного Яру висвітлено в їхніх листівках.
Збереглося звернення повстанкому “Народе український!”, ухвалене в Чигирині 8 вересня 1920 р. (вперше я його опублікував у книзі “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії” (1999). Головна теза: “Однині совітська грабіжницька влада касується”. І далі заклик до волосних земельних управ узяти безпосердню участь у “розпреділенні вільних земель між малоземельними і безземельними селянами”.
Земельне питання – головне питання в аграрній країні. Його, до слова, не вирішила Центральна Рада. А холодноярці прагнули його вирішити на користь бідних селян. Тому “розпреділення вільних земель між малоземельними і безземельними селянами” – провідна ідея звернення повстанкому.
Важливо, що у зверненні є прізвища членів повстанського комітету, людей відомих на Чигиринщині. Голова комітету Діхтяр-Хоменко, заступники Юхим Ільченко, члени Семен Чучупак, Гриценко, Кваша, Деркач, Залізняк, Шевченко, Отаманенко. Всі ці прізвища не раз зустрічаємо в дослідженні Дмитра Фурманчука, з важливими даними про їхнє життя і боротьбу. Іван Петренко зазначив: “Оскільки повстання виникло через утиски і неправду, то лозунгом боротьби було: «За правду і кращу долю люду!» Щоб дати своєму населенню право користуватися повністю здобутками від своєї роботи. Звідси і пішла орієнтація на УНР”. Про орієнтацію Холодного Яру на УНР і Директорію у документах збірника Дмитра Фурманчука читаємо не раз.
І ще важливо: “Комітет і населення протягом усього свого існування мали тісний зв’язок”. Це свідчення Євлампія Отаманенка.
Наприкінці цієї (першої!) рецензії на збірник полковника Фурманчука згадуємо слова заступника голови Холодноярського повстанкому Омеляна Дзигаря: “Холодний Яр − це місце святе, там наших батьків і взагалі предків багато пролито крові (...) Історичне значення Холодного Яру величезне…”
Радію, що з моєї ініціативи Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” та Історичний клуб “Холодний Яр” ще в середині 1990-х підняли прапор слави Холодного Яру. Не помилилося й командування 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, взявши на свої бойові знамена оспівану Тарасом Шевченком козацьку місцевість, де люди люто боронили своє право на національне буття, на право володіти рідною землею і здобутками своєї праці.
Радіємо, що й сьогодні, на російсько-українській війні, нинішнє покоління борців іде під прапором полку гайдамаків Холодного Яру і з його гаслом “Воля України або смерть!”. Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
