 Зелених чоловічків зі зброєю й наплічниками я засік здалека, а штучний інтелект ефпівішки виділив кожного з двох на екрані моїх окулярів прямокутною рамкою. Чудово. Веду. Щури озираються на небо, певно, почули пташку. Забігають у напіврозвалену хату. Обережно підлітаю.
З грудей тече знайоме тепло й плавно розливається до шиї. У роті з?являється сталевий присмак… Так всередині прокидається мисливець.
Мисливець за тими, хто несе нам смерть. Дронарі рахують свої “обнулені” цілі. Мені більше подобається вести облік життів – тих, хто вцілів з нашого боку, бо я знищив тих, хто прийшов їх убивати.
Десь почув, що в середньому на одного нашого “200-го” припадає п?ять знищених орків. Чи правда, не знаю, але мені ця цифра сподобалася, ось і рахую: не поклав десять ворогів, а врятував ще двох наших.
Тож в мене вже майже півсотня врятованих, і сьогодні треба це число округлити, і якщо вийде, то за рахунок цих двох.
Залітаю у вибите вікно. Оглядаюся. Іноді хробаки нападають на дрон, можуть стріляти в нього, кидатися зброєю, палицями. Марна справа. Стріляти в дрон – це як тикати палицею в міну: тільки швидше здохнеш.
Нікого не бачу.
У роті все пересихає… Адреналін, бляха.
Облітаю інші кімнати, заглядаю за кожну стіну, обстежую розбиті меблі: нікого.
– Вони всередині. Ніхто звідти не виходив, – доповідає побратим, який на “мавику” спостерігає зверху за будинком й веде розвідку.
Розвертаюся, підіймаюся вище, головне – не стукнутися об стелю. Бачу шафу… Трясця! Як у мене вдома… була… Запах маминого мила, яке вона клала поміж речей, і той самий зрадливий скрип дверцят, коли викривали під час хованок: “Ага! Попався!”
Згадалася батьківська квартира… Наш будинок, двір, де з хлопцями грав у футбол, а там далі – наша школа… Але школи вже нема… Двору нема… Квартири нема… Будинку… Міста… Батьків… Усе зруйновано вщент цими щурами, які прийшли в чужу хату, щоб заховатися в моїй шафі…
Я підлітаю впритул до ледь прочинених дверцят. Крізь щілину проглядається всередині тіло, яке дивиться переляканими очима й без упину хреститься, хреститься, хреститься…
– Ага! Попався! – шепочу я.
– Що? – перепитують товариші.
– Треба ще камікадзе, – кажу старшому. – Один шафу розхреначить, інший доб?є, якщо хтось виживе.
Чекаю, коли підлетить інший птах. Вдивляюся в обличчя цієї людини. Вона теж десь росла, мала рідний дім, батьків, країну. А зараз сховалася, як щур, і молиться, сподіваючись на спасіння. Не буде тобі спасіння – ні на землі, ні на Небі.
І нема до тебе ні жалю, ні люті – лише чистий розрахунок. Не стане тебе – значить, залишиться хтось із наших: товариш, друг, брат чи проста добра людина, яка колись захистить мене, дружину, сина та наших нащадків.
І так, є ще одне: мені вкрай потрібно сьогодні округлити власний рахунок врятованих до п’ятдесяти. Бо чомусь вірю, що коли в майбутньому число стане зовсім круглим, то не треба буде моєму синові, коли виросте, вести свій рахунок.
Підлітає птаха побратима. Я ховаю свою за стіну.
– Є! Хай йому грець! – чую крик товариша. На екрані пил від вибуху, що виходить із-за стіни. Чекаю кілька секунд, поки той осяде, і неспішно влітаю до кімнати.
Розтрощена шафа, розкидані речі з неї, трохи щось димить. Один орк, певно, “200”, інший “300”, дивиться на мене й плаче. Сука, не підняв руки догори, не кинув зброї, з якою прийшов, не здається – просто плаче. Від болю, від безпорадності, від такого свого життя – не знаю, і не хочу розбиратися.
Підлітаю впритул. Язик дерев’яніє. У грудях усе стискається до болю. Серце вискакує. Дихання завмерло…
Екран замерехтів і вмить погас: в очах – чорна темрява порожнечі. Ми всі вмерли одночасно: ворог, птаха та я.
Тремтячими руками знімаю окуляри й мружу повіки. Холодний піт по спині. Тільки зараз помічаю, наскільки крижані, наче в мерця, мої руки. Вони ще тремтять, але зараз буде відкат: тепло всередині поступово наповнює життям тіло, і за мить з’являється хибне відчуття власної всемогутності й неймовірне полегшення. Заспокоююсь, удари серця сповільнюються… і відчуваю непосильну знемогу.
Кожний успішний виліт камікадзе – це маленька смерть. Спершу адреналін, потім – дофаміновий вибух, і нарешті – чорна надлюдська втома. Тіло стає чужим. Така ціна життя.
Хапаю пляшку води та заливаю в себе рятівну вологу, спостерігаючи, як хлопці збирають мені нову пташку. Через кілька хвилин знову виліт – нове полювання на врятовані життя. Юрій СТАНІШЕВСЬКИЙ 
|
