Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
Десята передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 3 листопада 2009 р.
“Тернистий шлях кубанця Проходи”
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Продовжую розповідь про книгу “Тернистий шлях кубанця Проходи”.
Минулу передачу я завершив на тому, що прапорщик царської армії Василь Прохода в січні 1915 р. потрапив до австрійського полону.
Угорці поставилися до полонених людяно: не били, не кричали, не примушували розповідати про розташування російських частин, ба більше, навіть купили їм коньяку. Пригощали ромом і добрим токайським вином.
До фізичної праці не примушували. Полонені байдикували, грали в карти...
У терезинському таборі Василь потоваришував із Костем Курилом. Прапорщик Курило відрізнявся від інших тим, що весь час читав. Картярськими іграми не цікавився зовсім. Книг мав цілу скриню. Були в нього праці з історії України, “Енеїда” Івана Котляревського, “Кобзар” Тараса Шевченка, твори інших українських класиків. Василь здивувався, коли довідався, що у Відні є українська книгарня й українське видавництво, а українська молодь Галичини і Буковини навчається тут у вищих навчальних закладах...
В Росії українці не мали можливості здобути освіту рідною мовою.
“Кобзар” справив на Василя Проходу надзвичайне враження. Найбільше приголомшив твір “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє...”, написаний далекого 1845 року.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України...
Ці слова збентежили юного кубанця, змусили задуматися над сенсом життя. Міркував він і над тим, що має зробити, щоб ожила слава України.
І згадав Василь свого товариша по службі в Сімферополі Федора Короля та його візії. Ці передбачення, виявляється, він викресав із творів Тараса Шевченка. Тепер надійшла черга Василя Проходи викрешувати зі свого серця українську надію.
Він накинувся на українські книги. Спочатку читати українською було важко, але досить швидко в пам’яті Василя “воскресали забуті українські слова” й легко засвоювались нові. Національне усвідомлення цілком захопило кубанця.
Познайомившись ще з кількома українцями, що позичали в Курила книги, Василь запропонував створити гурток читачів української літератури. Зголосилось близько 20 чоловік. Щоб не дражнити шовіністів, дали йому назву – “Кружок членов малорусской библиотеки”. Виробили статут. Тепер треба його було затвердити. Прохода пішов до полковника Гавронського, який перед австрійцями відповідав за внутрішній лад. Прочитавши статут бібліотеки, він здивувався:
– Скажітє, пажалуйства, прапорщік Прахода, что ето за малоруская бібліотека? Развє сущєствуєт малоруская літєратура?..
І мусив Василь розповісти російському інтелігенту (до речі, польського походження) про Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесю Українку, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших українських класиків.
– А книги ми виписали з української книгарні у Відні, – закінчив Василь свою розповідь.
– Ах вот оно что?! Ви ужє успєлі связаться с австрійцамі! Знаєте что? Ето пахнєт сєпаратізмом і мазєпінством!.. Нєужєлі нє хватаєт кніґ в русской бібліотєкє?.. С Вашім радним язиком Ви можєтє докатіться до прєдатєльства і попасть на Сахалін... Слихалі а таком островє?
Статуту полковник не тільки не затвердив, а ще й пообіцяв занести всіх учасників гуртка на “чорну дошку” і після закінчення війни всім їм доведеться відповідати за порушення дисципліни і присяги.
Василь повернувся до невеликого каземату, де жило шестеро українців... Особливу непримиренність виявив Кость Курило, тихий, скромний, невисокого зросту козак із Миргородщини. Він підняв на кпини полковника Гавронського, який як поляк мав би виявити солідарність, але ні, він вірно служив цареві навіть у полоні, цареві, який гнобив і поляків, і українців.
Вирішили заснувати гурток самочинним порядком і вже під іншою назвою, більш радикальною – “Гурток членів української бібліотеки”. Статут затвердили власноручними підписами.
З кількох сотень полонених українців табору в Терезині статут підписало лише 12 осіб. Причиною цього була не тільки низька національна свідомість полонених українців, але і страх перед Росією. Більшість вважала, що Росія обов’язково переможе у Світовій війні, “а потім притягне до відповідальності всіх тих, хто брав навіть пасивну участь в українській роботі в таборах”, бо вважати себе українцем означало “бути антидержавником”.
Так постав Гурток членів української бібліотеки в чеському Терезині. Прапорщика Кедриновського обрали головою, Василя Проходу – секретарем, а Костя Курила – бібліотекарем. Хоч всі вони опинилися на “чорній дошці”, але завзяття не втрачали.
Українське культурне життя в таборах для російських військовополонених набирало обертів... І насамперед завдяки праці Союзу визволення України. Завдяки СВУ було й українізовано офіцерський табір у Йозефові. Саме в ньому на початку червня 1917 р. опинився прапорщик російської армії Василь Прохода.
Щотижня в Йозефштадті відбувалися політичні віча, на яких обговорювались події в Україні та національний рух у частинах російської армії. З ентузіазмом вітали полонені постанови 1-го і 2-го українських військових з’їздів у Києві. Великим щастям для них стало проголошення Центральною Радою 1-го Універсалу. Як правило, головував на зібраннях кубанець Василь Прохода.
Щоб підтримати Україну, гурток зібрав 120 крон до Національного фонду і вислав до Києва Центральній Раді. У зв’язку з цим 1 липня 1917 р. гурток ухвалив звернення до Центральної Ради, в якому висловив “тугу з приводу того, що полонені не можуть... стати зараз до творчої праці. Але вони горді за борців, які так високо піднесли прапор Вільної України”. Військовополонені запевняли, що повернувшись додому, складуть “матеріальні й духовні жертви на вівтар Рідного Краю”. Підписав це звернення і Василь Прохода.
“Табірні” росіяни, тепер уже стиха, – бо переваги вже не мали, називали українських активістів “мазєпінцамі”. В це слово вони вкладали “зраду вірності Росії та сепаратизм”. “Для нас же, – зазначав Василь Прохода, – мазепинство було символом боротьби проти московського поневолення”. Все ж культ особи Івана Мазепи у старшин не плекався. Найбільші симпатії вони віддавали кошовим Запорозької Січі Костеві Гордієнку та Петрові Кальнишевському.
З великими запалом працював Василь Прохода, читав лекції з історії української літератури та історії України, взявся організовувати хор і театр, “Просвіту”, українську бібліотеку… Російську ж бібліотеку закрили, щоб українці нарешті могли вирватися з поля тяжіння російських класиків.
14 серпня 1917 р. Василь Прохода разом з іншими старшинами-українцями австро-угорського табору для військовополонених у Йозефові голосував за відозву “До всіх полонених офіцерів російської армії”. “Слова нашого національного пророка Тараса Шевченка здійснилися, – говорилося у зверненні. – Народ порвав кайдани... Всі, хто бажає кращого життя, хто бажає волі й правди – повинен взятися до роботи... Той, хто не знає своєї мови, історії, літератури, звичаїв свого народу, ставиться до них байдуже, не має права називатися Українцем... Такому не місце в сім’ї вольній, новій...
Наша мета – стати свідомими громадянами Вільної України. Ми хочемо змити із себе намул русифікації, яким так щедро обдарувала нас московська школа...
Хай кожний пам’ятає слова, сказані під час українського селянського з’їзду: “Нема вже Малоросії... Від’їхала Малоросія: є Україна.
Товариші!.. Не цурайтесь вільного слова, – воно має творчий дух!
Із рабів воно робить вільних громадян!”
Це вільне слово спонукало українців швидше взятися до зброї, щоб захистити незалежність свого народу. Але про це в наступній радіопередачі.
Користуючись нагодою, хочу подякувати українцям зі Сполучених Штатів Америки Романові Проході та Софії Скоп, коштом яких вийшла книжка “Тернистий шлях кубанця Проходи”, сторінками якої ми знову помандруємо вже за тиждень.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.
|
