“Товариство кревне і сердечне! Пролунала прощальна мелодія «Був у мене один товариш» – на пам’ять про друзів, яких сьогодні вшановуємо”, – з цих слів Романа Коваля почалися у Холодному Яру ХХХII вшанування героїв.
Ведучий запросив до слова голову оргкомітету ХХХII вшанувань Богдана Легоняка, який і оголосив про початок важливої події у духовному житті українського народу.
Історичною подією стало відкриття на Меморіалі козакам-добровольцям 23 травня, у День Героїв, пам’ятника полеглим воякам “Карпатської Січі” всіх епох та 10 горельєфів героям, полеглих в українсько-російській війні: Олександрові Грачову-“Графу”, командирові 3-ї стрілецької роти 9-го Окремого стрілецького батальйону; Дмитрові Кізімову-“Луганю”, воякові батальйону ім. генерала Сергія Кульчицького бригади “Хартія”; Мирославові Мислі-“Мисливцю”, добровольцеві батальйону спецпризначення “Січ” (з літа 2014) та ОДЧ “Карпатська Січ” (у 2015 – 2016), командирові взводу 93-ї ОМБр ЗСУ; Михайлові Ніколенку-“Соупу”, штурмовикові 3-ї роти 1-го мехбатальйону 3-ї ОШБр ЗСУ; Вікторові Панаску-“Іранцю”, командирові підрозділу 67-ї ОМБр ЗСУ; Андрієві Приймаченку-“Архангелу”, командирові 1-го Окремого штурмового загону спеціального призначення “Омега”, Героєві України; Миколі Соляру, воякові 24-ї ОМБр ім. короля Данила і 128-ї гірсько-штурмової бригади, онукові козака Армії УНР Корнія Соляра; Олексієві Старікову-“Албану”, стрільцеві-снайперу 505-го Окремого батальйону морської піхоти; Петрові Хижняку-“Діду”, головному сержанту 95-ї Окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ; Ігореві Климовичу “Африці”, молодшому лейтенантові 3-ї Окремої штурмової бригади ЗСУ.
Освятили пам’ятник небесним воякам “Карпатської Січі” і горельєфи героїв митрополит Іоан (голова Синодального управління військового духовенства ПЦУ), митрофорний протоієрей Василь Цириль із Чигирина, отець Михайло з м. Городка на Львівщині та інші панотці. Панотці провели і панахиду за братами Чучупаками (Василем, Петром, Олексієм, Орестом та Дем’яном), отаманами Холодного Яру Андрієм Чорнотою, Іваном Деркачем, Іваном Петренком, Іваном Компанійцем, козаками полку гайдамаків Холодного Яру та усіма полеглими в боротьбі за волю України. Згадали в молитві й Симона Петлюру, адже 25 травня виповнюється 100 років від його трагічної загибелі.
Після цього заступник командира 49-го ОШБат Валерій Зетченко-“Зеніт” вручив нагороди “Лицар Карпатської Січі” (посмертно) родичам полеглих, а саме добровольцю “Карпатської Січі” Юрієві Свистуну-“Суму” (батькові полеглого Святослава Свистуна-“Свята”), Ірині, дружині Станіслава Скрипіна-“Тора”, та матерям Артура Світухова-“Святого”, Романа Левченка-“Льови”, Івана Рожкова-“Гоцула”, Геннадія Дуброва-“Бізона”, Тараса Кузьміна-“Арго” – Наталії, Тетяні, Наталії, Наталії та Ользі.
Перед кожним нагородженням кобзар Максим Трубніков виконував фрагмент “Запорозького маршу” Євгена Адамцевича. Полеглим була віддано почесну сальву, розкати від якої полетіли ярами Холодного Яру. Як колись у добу УНР.
Щиро вшанували Героя України Андрія Приймаченка-“Архангела”, командира 1-го Окремого штурмового загону спеціального призначення “Омега”, який захищав Україну від 2014 року. Він не допустив висадки російського десанту в аеропорту “Київ” 24 лютого 2022 року. Про “Архангела” розповів командир “Омега” полковник Євген Кривов’яз-“Самурай”, командир 1-го Окремого загону спеціального призначення “Омега” Центру спеціального призначення “Омега”. Промовляла й Андрієва дружина Ольга. Поруч із нею стояли їхні діти – Олександра і Тимофій.
Роман Коваль оголосив хвилину мовчання за Андрієм Приймаченком та всіма, хто загинув у боротьбі за вільну Україну. Далі промовляли головний сержант 93-ї ОМБр “Холодний Яр” Віталій Пясецький, представники ЧОВА і ЧРВА Олександр Шабатин, Олександр Іванов та Віталій Мацюк, голова Корсунь-Шевченківської громади.
З нагоди 100-ліття від дня загибелі Головного отамана Армії УНР Армії УНР Симона Петлюри кобзар з Одеси Максим Трубніков виконав пісню “Думаю про Петлюру”. Цю пісню співали харківські кобзарі, серед них і Іван Кучугура-Кучеренко. Його росіяни розстріляли 24 листопада 1937-го. У графі “вирок” було коротко зазначено причину: “Кобзар”.
Вшанували героїв піснями також народна артистка України Світлана Мирвода, пречудовий вокальний гурт “Жоржини” зі Звенигородщини, репер Артем Лоїк, оркестр 93-ї ОМБр “Холодний Яр” (художній керівник Сергій Довгополий), головківські та черкаські діти.
“Сьогодні ми віддаємо шану «Іранцю» – Вікторові Панаску, – сказав ведучий Роман Коваль. – Віктор народився в Чернігові, загинув у Бахмуті. Він молодший сержант, командир підрозділу 67-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ. Учасник націоналістичного руху з 15 років. Командир Чернігівського обласного осередку ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери. Сотник Майдану. Доброволець ДУК «Правий сектор». Учасник першого бою під м. Слов’янськом у квітні 2014 р. та багатьох інших боїв. Сьогодні з нами його мама Ганна, тітка Валентина Миць, дядько Микола Набок, тітка Лілія Набок, теща Людмила Медведенко, тесть Анатолій Медведенко і сестра Юлія Тимич”.
Від родини виступила мама Ганна. Вона розповідала, як запали слова командира її сина: “Земля народу – це могили. Тому вона недоторканна і священна!” Нагадала про синове бажання, щоб Верховна Рада ухвалила закон: “Ухилився від обов’язку – забувай про свої права, адже права й обов’язок завжди йдуть пліч-о-пліч”.
Ганна Панаско подарувала Історичному клубові “Холодний Яр” власноручно вишитий тризуб на тлі колосків і синьо-жовтої стрічки.
Рідних полеглих було багато. Зокрема, з Корсуня-Шевченківського на ХХХІІ вшанування борців за волю України приїхала родина Михайла Ніколенка-“Соупа”, а саме мама Наталія, батько Григорій, бабуся Євдокія Ніколенки, тітки Ольга Якубенко та Надія Ковалентна, тітка Людмила Лозинська, її син Артем, дядько Анатолій Василенко з дружиною Наталією, двоюрідна сестра Вікторія Вальчук, а від усіх промовляла сестра Альона. Поклали квіти Лариса та Іван Старікови – батьки Олексія Старікова-“Албана”, та Аскольд Грачов, син Олександра “Графа” з Мельників.
Приїхали й рідні козаків, яких ми вшанували в минулі роки: Василь і Людмила Карасі (батьки Володимира Карася), Роман Дадак (батько Юрія Руфа), Марія Педченко (дружина Степана Педченка) та їхня дочка Наталія Дубовик. З Одеси приїхала Ольга Санжара (мама Тараса “Арго”), з Корсуня-Шевченківського – рідні Руслана Стороженка-“Творця” – мама Світлана і брат Віталій. Обійняли ми й Олександра Тарасенка, батька Героя України Георгія Тарасенка, похованого на холодноярському пантеоні.
Учасник події поет Владлен Ковтун зауважив: “Церемонія вшанування була на такому надвисокому духовному, державницькому, а ще й щемному для кожного учасника вшанувань рівні, що важко було впоратись із клубком у горлі і сльозою”.
Роман Коваль провадив далі: “Ігор Климович-«Африка» із с. Грабовця, що під горою Маківкою. Народився напередодні проголошення незалежності – у червні 1991 року. Напевно не раз брав участь у вшануванні січових стрільців на Маківці”. Ігор – молодший лейтенант 3-ї Окремої штурмової бригади ЗСУ. Поет, фотохудожник, історик, реконструктор. Творив і зберігав українську військову традицію. Врятував 900-літню половецьку кам’яну бабу з Донеччини. Загинув на Харківщині 30 липня 2025 року. Лицар ордена Данила Галицького (посмертно). Сьогодні з нами його дружина Олександра”.
Після її слова прочитав “Молитву українського націоналіста” Ігорів побратим Руслан Филипович-“Друг”, хорунжий 3-ї ОШБр.

“Сьогодні ми відкрили горельєф Мирославу Мислі, – продовжив Роман Коваль. – Це вже другий (після Києва) пам’ятник героєві. Мирослав Мисла народився 1992 року на Закарпатті. Він історик, ідеологічний референт ВГО «Сокіл», член ВО «Свобода», доброволець ОДЧ «Карпатська Січ», командир взводу 93-ї ОМБр ЗСУ, молодший лейтенант ЗСУ. Людина високого духу. Україну захищав від 2014 року. Загинув у ближньому бою. Лицар ордена Богдана Хмельницького III ст. (посмертно). Почесний громадянин м. Тернополя і Тернопільської області”.
Про Мислу розповів і його побратим Тарас Байдала-“Байда”, учасник бойових дій від 2014 р., кулеметник і снайпер 93-ї ОМБр “Холодний Яр”. Друг Олега Куцина. “Байда” не раз був поранений і травмований, найтяжче – множинне! – поранення сталося 10 березня 2023 р.: важка черепно-мозкова травма, фізична втрата очей, часткова втрата слуху, контузія, лівобічний параліч, подвійний пневмоторакс, місяць у комі… Він, інвалід 1-ї групи, приїхав з мамою Богданою.
Промовляли військові – Іван Войналович (заступник командира батальйону 3-ї ОШБр), Володимир Загазей-“Вій” (капітан ЗСУ, член проводу національно-визвольного руху “Правий сектор”), старший лейтенант Віктор Кущин; генерал-майор СБУ запасу Віктор Ягун, а також народний депутат 5-го і 6-го скликань Станіслав Аржевітін і доброволець “Карпатської Січі” Роман Роман.
Капітан Дмитро Шаповал розповів про свого командира: Олександр Грачов-“Граф” із с. Мельників, командир 3-ї стрілецької роти 9-го Окремого стрілецького батальйону. Капітан ЗСУ. Учасник боїв за звільнення Херсонської області і Донбасу. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ступеня. Він міг врятувати своє життя: командування запропонувало його персональну евакуацію, але він вибрав залишитися з товаришами в оточенні. Загинув у Бахмуті 25 березня 2023 року.
Вшанували в той день й онука козака Армії УНР Корнія Соляра. Микола родом із Січеслава. Він член “Правого сектору” та УНСО. Учасник 25-х вшанувань героїв Холодного Яру. Доброволець батальйону “Донбас” (із 7 травня 2015). Вояк 24-ї ОМБр ім. короля Данила і 128-ї гірсько-штурмової бригади. Оператор “Стугни” 72-ї ОМБр Чорних запорожців. Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно). Похований біля діда Корнія в с. Долинському Дніпровського району. Про Миколу розповіли його батько Олексій та Ігор Мазур-“Тополя”, співзасновник УНСО, офіцер ЗСУ.
“Петро Хижняк-«Дід» – немолодий козак! – продовжував Роман Коваль. – 1963 року народження! Курінний Черкаського куреня Українського козацтва. Головний сержант 95-ї Окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Загинув на Харківщині 16 березня 2022 року. Лицар ордена «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Сьогодні з нами його брат Олексій, сестра Ніна Кушнерук, дружина Тамара, онук Роман Хижняк”. Від імені родини виступила племінниця Ліна Кушнерук.
А розповідь про найкращих синів нашої Батьківщини лилася… “Тепер у небесному колі друзів і Олексій Старіков-«Албан» із Сумщини. Стрілець-снайпер 505-го Окремого батальйону морської піхоти. Загинув у м. Торецьку. Мав лише 24 роки. Похований у с. Суботові – колишньому маєтку Богдана Хмельницького, де спочиває Тиміш Хмельницький. Ось так поєднались їхні долі… Сьогодні з нами його мама Лариса і брат Іван… Дмитро Кізімов-«Лугань» родом з Луганщини. Учасник АТО з 2015 року. Вояк батальйону ім. генерала Сергія Кульчицького та в/ч 3102 «Хартія». Лицар ордена «За мужність» III ступеня. Загинув на Січеславщині 23 квітня 2024 року. Сьогодні з нами Дмитрова дружина Валентина та Дмитрові побратими”.
“За спинами наших титанів-захисників росте нове покоління українців, – поділилася роздумами учасниця події Леся Козенко. – Наші діти мають світлі, але й водночас не по роках мудрі очі та погляди на росію. Я зробила цю світлину під час ХХХII вшанувань героїв, і вони викликають у мене сльози. На першій – маленький хлопчик, стоячи на Пантеоні Героїв, довго і вдумливо вдивляється в прапор «Холодноярських вовків», що майорів у небі, а сестричка, неначе відчуваючи сміливість, що формується в його маленькому українському серці, турботливо його обіймає”.
“Для мене велика честь бути причетним до заходу такого масштабу, – признався поет Артем Лоїк. – Важливість історичної спадщини повстанців Холодного Яру безмежна. Такі особистості, як Василь Чучупак, Юрій Горліс-Горський, Андрій Чорнота, Іван Лютий-Лютенко, надихають сучасних героїв Сил оборони. Вже для багатьох українців землі Черкащини стали місцем сили та осердям справжнього українського, націоналістичного духу. Очільник Історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль та очільник Національного природного парку «Холодний Яр» Богдан Легоняк провели величезну копітку роботу для збереження пам’яті про славних предків та про вже сучасних героїв нашої війни. Героїв, які відповідають величі нескорених попередників. Героїв, які, попри все, тримають кордони! Героїв, яким я присвячую всю мою творчість!”
Приїхали на урочистості й батьки художника Дмитра Бур’яна, який зник на полі бою торік у вересні. Його мама Тамара написала: “Пане Романе, завдяки Вам ми підзарядилися холодноярською силою, але найвагоміше – коло одноплемінників, це середовище наснажує. Нехай і не таке широке, як би хотілося, але таке потужне у своїй щирій відданості побудові таки нашої України. Втішена, що мала змогу поспілкуватися зі Світланою Мирводою. Раніше слухала її по радіо, а це вживу, і навіть пригорнулася до улюбленої і такої близької за духом людини. Таке по-родинному тепле коло дає відчуття віри – нехай у майбутньому – в торжество справедливості.
Найстрашніше – не смерть. Найстрашніше – бути покинутим. Ту титанічну роботу, що Ви проводите, мала б робити держава, але владці незалежної України ніколи не були відданими їй... Ваші заходи, організовані в аматорський спосіб, набагато глибші й потужніші від пропонованих адміністраціями «для галочки». Ті не залишаються надовго ні в пам’яті, ні тим більше в серці. Ви знахідка для простого, Богом і владою забутого, народу. Переконана, що потуги жахливих років війни не будуть змарнованими і Кобзареві заповіти збудуться – зусиллями ЗСУ та спільноти, яку Ви розбудували на ґрунті пам’яті про героїв Холодного Яру. Оцей ланцюжок поколінь закує наших клятих – як зовнішніх, так і внутрішніх – ворогів. Щиро Ваші родина Дмитра Бур’яна”.
Як подію державної ваги оцінив ХХХII вшанування Іван Парчук з Рокитного на Волині. А ось відгук отця Михайла з Городка на Львівщині: “Це була неймовірна подорож – Канів, Суботів, Чигирин, Козацький хутір, Дикий хутір, Холодний Яр... Місця, де кожен камінь дихає історією, де вітер носить пам’ять про боротьбу, честь і нескореність українського духу. Ми їхали не просто дорогами Черкащини, ми торкались живої історії. Стояли там, де творилась Україна. Де козаки боролися за волю. Де Шевченко молився за свій народ. Такі подорожі не минають безслідно. Вони залишають у серці щось більше – любов до свого, гордість за предків і ще сильніше бажання берегти Україну сьогодні. Це були емоції, які залишаться з нами надовго”.
Щиро дякуємо всім, хто допоміг Історичному клубові “Холодний Яр” гідно вшанувати полеглих героїв! Ось імена наших однодумців, нагороджених грамотою-подякою ХХХII вшанувань героїв: Ігор Семак, скульптор, автор горельєфів на Меморіалі, козак Історичного клубу “Холодний Яр”; Василь Ковтун, поет, організатор літературно-музичної сцени Всеукраїнських вшанувань героїв Холодного Яру, козак Історичного клубу “Холодний Яр”; колектив Національного природного парку “Холодний Яр”, Максим Коляденко, волонтер, благодійник; Леся Островська, віце-президент Історичного клубу “Холодний Яр”, Григорій та Олександр Проценки, козаки села Мельники; Володимир Сапа, керівник підприємства “ЧеркасиМехБуд”; Катерина Колтунова, заступниця начальника Кіровоградської обласної військової адміністрації, співорганізаторка ХХХII вшанувань героїв; Віталій Останній, начальник управління стратегічних комунікацій Кіровоградської обласної військової адміністрації, співорганізатор ХХХII вшанувань героїв; Микола Христенко, староста Розумівського і Миколаївського старостинського округу Олександрівської селищної ради. Козакам слава!
Подяка закарпатцям – Романові Роману, Богданові Колодницькому та їхнім друзям – вони подарували “Карпатській Січі” бус, наповнений подарунками воякам. Ще один добродій офірував авто військовим, але, на жаль, ми не зафіксували ім’я добродія і якій частині він подарував машину. Сердечно дякуємо!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлини Григорія Юрика, Олександра Степковського, Анатолія Бабича, Леоніда Ключнікова та Лесі Козенко.

Андрій Мельник знову в Києві

Пласт узяв участь у перепохованні Софії та Андрія Мельників – за участі Президента України та інших очільників держави. Далі заплановано повернення праху Євгена Коновальця, Степана Бандери та інших діячів Визвольного руху.
Протокол не дозволив (поки що) розгорнути пластових прапорів. Держава ще не розуміє, що це за символи. В руках вихованця Київського Пласту – прапор ОУН. Синій із золотою відзнакою тризуба з мечем, автором якої є Роберт Лісовський, співавтор відзнаки Пласту.
Прапор із мечем із тризубом у пластуна – історичний. Саме він розгортався над трунами Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Як і пластові прапори, його не було можливості розгорнути. Але він таки був на церемонії перепоховання провідника ОУН та пластового приятеля Андрія Мельника, пластунки Софії Мельник.
Ця подія історична. Ми почали повертати героїв, яких доля розкидала по всьому світу. У Новій Зеландії, Австралії, Бразилії та Австралії, США і Канаді, у країнах ЄС, навіть в Африці та Азії.
Символічно, що перше перепоховання відбулось у 100-століття вбивства московським агентом Головного отамана Симона Петлюри.
Велика подяка всім, хто започаткував повернення героїв на рідну землю!

Юрій ЮЗИЧ

30 квітня 2026 р. озвалася несподівано Катерина Мотрич. Востаннє ми бачилися 21 вересня 1999 року. Тоді в Київському будинку вчителя відбулося зібрання визначних особистостей, чиї імена увійшли до біографічного довідника “Життя славетних”. Захід організовано Історичним клубом “Холодний Яр” та Американським біоґрафічним інститутом. Тема зібрання “Українська культура та зламі тисячоліть”.
Катерина Мотрич вела вечір, а я з Костянтином Трінусом допомагали їй. Участь у зустрічі взяли визначні діячі культури Олена Апанович, Іван Марчук, Галина Яблонська, Анатолій Мокренко, Емма Бабчук, Микола Сом, Надія Кир’ян, Микола Холодний, Євген Товстуха, Гурам Петріашвілі, Яр Славутич, Петро Засенко, Володимир Недяк, Павло Вольвач, Ольга Богомолець, Костянтин Чеченя та інші достойники. Були анонсовані Ніна Матвієнко і Неоніла Крюкова, але чи були, не згадаю. А ще виступали славні Ольга Михайличенко та її брат Володимир Косовський, учасники визвольного руху на Фастівщині в лавах ОУН у роки Другої світової. Москва дала їм по 25 років каторги. І батька їхнього, сотника Армії УНР Івана Косовського, репресувала в 1938 році. Ольга і Володимир Косовські з честю пройшли через усі випробування російських тюрем та концтаборів. Вороги не змогли зламати їх. Від того дня я товаришував з пані Ольгою аж до її смерті у 2009 році. Бував у Веприку у Володимира Косовського. А ще пані Ольга познайомила мене з дочкою мотовилівського отамана Бурлаки (Овсія Гончара) Галиною, а я козачку Ольгу – з Андрієм Жоваником, тепер Героєм України (посмертно).
Катерина Мотрич вислала мені фото, де ми в президії. І підписала на звороті: “Зафіксована мить нашого духовного єднання. Романові Ковалю зі щирістю і теплом. Катерина Мотрич, 28 квітня 2026 р. Фото Сергія Марченка, 21.09.99.” І вірш:

То був і наш, Романе, час,
Творили ми епоху, й нас
вона творила.
У кожного із нас був
свій Парнас і Пегас,
І плуг, і небо, й
златопері крила”.

А ще Катерина Мотрич вислала свою поетичну збірку “Почайна” з гарним підписом.
Щиро дякую пані Катерині за гарний фотоспогад і теплі автографи! Ви справді творили українську епоху в 90-ті! Сьогодні маю намір віддячити – вислати свою книгу. І підпис теплий.
Козачкам слава!

Роман КОВАЛЬ

5 травня 2026 р. Історичний клуб “Холодний Яр” завітав до Мистецького ліцею “Київська дитяча Академія мистецтв імені М. І. Чембержі”. І представив фільм “Краса правічна Михайла Горлового” та книгу “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. А ще Роман Коваль розповів про творчість скульптора Дмитра Бур’яна, кулеметника ЗСУ, який зник на фронті 19 вересня 2025 року.
Народні артистки України Світлана Мирводи і Леся Горова прекрасно виконали пісні Визвольної боротьби, промовляв поет Владлен Ковтун, який стояв біля витоків Художньої дитячої академії. Виступили також директор ліцею – народний артист України Олег Марцинківський та його заступниця Олена Бондаренко.
Роман Коваль нагадав, що геніальний французький скульптор Еміль Бурдель, у якого в академії навчався Михайло Гаврилко (у 1911 р.), закликав художників бути войовничими та хоробрими. Такими й були скульптори-націоналісти Гаврилко, Горловий і Бур’ян.
Наш великий сучасник поет Ігор Калинець писав: “Гаврилко доказав, що можна жити, творити і боротися”. Так можна сказати і про Горлового та Бур’яна.
Ось відгук на наш фільм “Краса правічна Михайла Горлового” однієї дитини: “Щодо виступу пана Романа та колег, то сподобалося злиття перфомансу – чарівного дикторського голосу і відеоряду. Останній своєю серйозністю нагадав фільм «Дюна» Дені Вільньова, його теж люблю, ціную такий кінематографічний підхід, мене надихнуло. Така собі феєрія: Україна – скульптура – космос. Дякую!”
Роман Коваль висловив надію, що для учнів академії Михайло Гаврилко, Михайло Горловий та Дмитро Бур’ян стануть зразком і орієнтиром у творчості і житті.
Спасибі за сприяння Анні Бартосік, Андрієві Нещерету та Анатолієві Бабичу!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлина Анатолія Бабича

7 травня в ошатній залі № 309 центрального корпусу Національного університету біоресурсів і природокористування України відбулася стратегічно важлива історико-мистецька подія. На запрошення проректора університету Сергія Кваші й ННЦ виховної роботи та соціального розвитку Історичний клуб “Холодний Яр” провів презентацію тритомної енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР” Романа Коваля, Віктора Моренця і Юрія Юзича, а також – демонстрацію фільму про видатного українського скульптора, поета, філософа “Краса правічна Михайла Горлового”.
Зустріч розпочалася з історичної пісні “Повіяв вітер степовий”. Її виконали народна артистка України Світлана Мирвода і заслужений діяч мистецтв України Володимир Гонський.
Студенти університету відкрили для себе прекрасний світ маловідомої української культури – фільм “Краса правічна Михайла Горлового”. За словами Романа Коваля, це “22 хвилини теплих доторків до рідної української культури”. Фільм сприймається на одному подиху, який, цей подих, іноді перехоплюють благородні хвилювання і захоплення величчю нашої рідної культури, вкарбованої у вічність Михайлом Горловим могутнім словом, обрисами скульптур, мереживом картин.
Окрім візуальних образів шедеврів Горлового, спогадів Коваля, фрагментів виступів Майстра, фільм дуже підсилив магічний голос ведучого Андрія Середи, лідера рок-гурту “Кому вниз”. Вічна пам’ять, слава і дяка Великому українцю Михайлові Горловому!
Далі Роман Коваль розповів про героїв недалекої минувшини, про науковий і патріотичний феномен Української господарської академії в чеському м. Подєбради, про її студентів і викладачів, воїнів українських армій, які в 1920 – 1930-х роках здобували тут вищу освіту, продовжуючи святий чин боротьби за вільну Вітчизну, зокрема, і на закарпатських землях Карпатської України 1930-х рр.
На честь героїв цієї трагічно-героїчної боротьби Володимир Гонський заспівав закарпатську пісню “Плине кача по Тисині”.
Українська господарська академія мала три факультети: агрономічно-лісовий, гідротехнічно-технологічний та економічно-кооперативний. Якби не вимушена еміграція, ці лицарі українських армій та української науки були б студентами й викладачами саме нашого ВНЗ, який у ті часи називався Сільськогосподарським інститутом...
Роман Коваль процитував доцента Бориса Лисянського, який у спогаді “Святе безумство” писав про “радісний творчий чин”, який об’єднував викладачів і студентів академії. Євген Маланюк назвав подєбрадську академію “національною політехнікою”.
“Навчалися студенти-вояки з великим піднесенням, – розповідав Роман Коваль. –  Бажання прислужитися народові привело до великих успіхів. Рівень їхніх знань, за визнанням чеських професорів, був вищий, ніж рівень чеських студентів, бо українці мали перед собою мрію здійснити «великий ідеал» – повернутися у вільну Україну і працювати для її добра. Не холодних фахівців виховувала академія.
Намір був, як казав Віктор Доманицький, «виховати інженера-суспільника, інженера-громадського діяча, добре ознайомленого з українською технічно-господарською і суспільно-націотворчою проблематикою»”.
У трьох томах енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР” вміщено близько 1000 біографій і світлин забутих Україною вояків Армії УНР, УСС, Галицької армії – студентів та випускників подєбрадської академії, а також і тих воїнів, які прагнули навчатися в ній.
Народна артистка України, козачка Історичного клубу “Холодний Яр” і Товариства Олени Теліги Світлана Мирвода майстерно доповнювала розповідь виконанням пісень “Стрілецький романс”, а також “Літо” та “Дорогий мій” (на слова Олени Теліги).
Завершуючи презентацію книг, Роман Коваль сказав: “Сьогодні нам украй потрібні такі інженери-суспільники, інженери – громадські діячі, захисники України, її просвітителі та адвокати! Світлий приклад у нас є. Хочу, щоб так було й у вищих навчальних закладах України. Хочу, щоб українські інститути, університети та академії випускали не холодних фахівців-безбатченків, які мріють виїхати з України, а фахівців-патріотів, які, як і «подєбрадці», мріяли б віддати свої знання і таланти батьківщині. І тільки їй!”

Володимир ГОНСЬКИЙ

Бельгійка Аня з З7-ї бригади. Дівчина отримала нову батьківщину в Україні та стала на її захист.
Анн Катрін Маньєтт служить у лавах ВМС ЗСУ, займається логістикою та вчиться керувати дронами. Вона народилася у Польщі. У немовляти була відсутня нижня кінцівка, і після народження мати покинула її у лікарні. Та через два роки Анн отримала новий дім – її удочерила сім’я з Бельгії, де вона щасливо жила, аж поки не почалася повномасштабна війна в Україні.
У 2023 році, працюючи як волонтерка на Півдні України, почала допомагати різним підрозділам ЗСУ: знаходила транспорт, обладнання та необхідні речі для військових.
“Я бачила, як морпіхи з тяжкими пораненнями, на протезах, без кінцівок повертаються на фронт. І тоді сама вирішила спробувати доєднатися до війська”, – говорить Аня.
Після знайомства з командиром 505-го окремого батальйону морської піхоти їй запропонували підписати контракт, і у жовтні 2024-го Аня офіційно стала військовослужбовицею. “Я була настільки щаслива, мрія всього мого життя здійснилася”, – каже вона.
Її направили до підрозділу, який працював на Донеччині. Командування вирішило, що найефективніше вона зможе допомогти у логістиці. Її завданням стало забезпечення підрозділів необхідним обладнанням та ресурсами – від техніки до дрібних, але критично важливих речей, які військові не мають змоги отримувати самостійно під час бойових чергувань. Паралельно вона почала навчатися керуванню дронами, зокрема FPV та Mavic.
Зараз Аня служить у 37-й окремій бригаді морської піхоти, працює в лабораторії безпілотників. Там вона допомагає організовувати навчання операторів дронів, бере участь у забезпеченні підрозділів технікою та підтримує роботу команд, що використовують безпілотники на фронті. Іноді допомагає на стабілізаційних медичних пунктах.
У серпні 2025 р. Аня потрапила в серйозну автомобільну аварію неподалік фронту. Дістала декілька переломів, але після лікування продовжила службу у своєму підрозділі та планує повернутися до повноцінної роботи з дронами.
Аня – справжній воїн та своїм прикладом показує, що немає нічого неможливого. “Я знайшла своє місце і хочу прослужити в морській піхоті все життя!”, – підсумувала козачка.

Олександр ТУРЧИНОВ

Це – Женатік.
Женатік – це 229 днів на передовій позиції, у парі сотень метрів від противника. Із серпня до березня.
Женатік – це 153 дні пліч-о-пліч на захисті цього останнього клаптика української Луганщини.
Женатік – це обличчя, яке я не впізнаю, коли таки зустрінемось у тилу, бо знаю його лише з отакенною бородою та шевелюрою.
Женатік – це з нуля викопане укриття, з якого ми розбудували нашу підземну фортецю під безіменною лісосмугою.
Женатік – це три терміни за ґратами і безумовно-безстрокове звільнення на війну.
Женатік – це ефективний ремонт мертвонародженого генератора і дохлих ліхтариків з допомогою матюків і синьої ізострічки.
Женатік – це радісне і досить влучне кидання 2-3 ВОГів з підствольника по росіянах з будь-якого приводу та й без нього.
Женатік – це фанатичне, повсякчасне, всепроникне захоплення власною великою родиною, що цілком відображене у позивному.
Женатік – це найсмачніша шаурма, зроблена з усього, що ми знайшли того ранку в посилці: вірменського лаваша, хмельницької тушонки, польських спецій (вони дали ідею), якоїсь зелені і ще хтозна чого.
Женатік – це майже мільйон гривень адміністративних штрафів “у минулому житті”, що половинять його солдатську зарплатню й досі.
Женатік – це специфічне відчайдушно-батярське захоплення дрифтами та перегонами. Не лише на треку.
Женатік – це найсмішніший карикатурний вигук “ето война”, як у Дондуса з “Гладіатор ІІ”.
Женатік – це архітектор власних життєвих проблем та виконроб їх вирішення. Як і кожен з нас.
Женатік – це ходяча автомобільна енциклопедія та майстерня водночас. Коли Женатік повернеться додому, у власників чернівецьких корчів буде свято.
Женатік – це наш обмін запрошеннями на буковинську Маланку та екскурсію в Холодний Яр.
Женатік – це мій спокійний сон вночі, коли чергує він, і його неспокійний сон вдень, коли чергую я. Женатіку потрібно в якийсь санаторій заспокоїти нерви. Як і усім нам.
Женатік – це кращий будильник для “Сєдого”, коли той намагається поспати на чергуванні у спостережному пункті.
Женатік – це наймиліший подарунок від святого Миколая – шоколадка у мене під “подушкою”.
Женатік – це смартфон, у якому я міг зберегти спогади з перших днів перебування у нашій норі під лісосмугою.
Женатік – це завжди “профілактика” парою магазинів у туман на голоси рускіх.
Женатік – це кумедне “ілі” перед дієсловами та прикметниками, коли він спілкується російською.
Женатік – це день народження на позиції, що плавно перейшов у Новий рік.
Женатік – це завзятий колекціонер кавових стіків та антисептичних серветок
Женатік – це 85 фільмів і мультиків на телефоні, кожен з яких у “доінтернетну” епоху на позиції ми передивилися щонайменше двічі.
Дякую, друже, що допомагав допомагати тобі тримати цей крайній клаптик української Луганщини.
Нехай ти та твоя родина нарешті будете поруч і щасливі!
Зараз Женатік збирає на пікап, аби ротації були швидшими.

Юрій БОТНАР
Луганщина, жовтень 2025 – березень 2026
На світлині – Женатік і Юрій Ботнар

На цій фотографії від 2 травня 2021 р. – дід Карбала й Олег Куцин у Цвітному – на вшануванні отамана Пилипа Хмари. Олегові залишалося жити рік, а дідові Карбалі (Олександрові Ромащенку) – чотири (помер торік 8 травня). На світлині видно, як дід Карбала вмів дарувати радість. Олег біля нього щасливий. І Олег дарував своїм друзям свято. Роками і десятиліттями…
Олександр Ромащенко народився 1939 року в с. Цвітному – на батьківщині Пилипа Хмари. Дядько, Федосій Арехтович Бойко, 1890 р. н., гончар, був у загоні отамана.
Олександр Ромащенко щиро допомагав Юркові Хмарі, нащадкові отамана, у встановленні цвітнянського монумента на пам’ять про Пилипа Хмару та його козацтво. Неодноразово жертвував на організацію вшанування героїв Холодного Яру. 30 літ передплачував “Незбориму націю”.
Якось на зимового Миколая в нього гостював Володимир Вознюк зі своїм сином Володею. Дід Карбала сказав малому: “Не вір у діда Мороза, не вір у Святого Миколая. А вір у діда Карбалу!”
І ми вірили в діда Карбалу. І любили його! І Юрка Хмару!
10 червня 2011 р. дід Карбала під час вшанування отамана Хмари у Цвітному сказав, що хоче померти членом Історичного клубу “Холодний Яр”, тож і подав заяву до нашого товариства. Мрія збулася…
Дід Карбала – душа щира, все хотів щось зробити для України. Ніяких вигод для себе не шукав, тільки віддавав. Як поговориш із ним, ніби води з криниці нап’єшся!
Коли вже зліг, був однією ногою на тому світі, спілкувався зі своїми рідними, які давно відійшли. Коли отямлювався, казав, що говорив з рідними. Це мені переповів його син Валерик (саме так, з любов’ю, називав його батько).
4 травня Валерій Ромащенко подав заяву до Історичного клубу “Холодного Яру”, почесним козаком якого був його тато, – щоб замінити його.
Яка гарна наша Україна, коли в неї такі прекрасні сини!

Роман КОВАЛЬ
На світлині Григорія Юрика – дід Карбала і Олег Куцин, козаки Історичного клубу “Холодний Яр”. Село Цвітна, вшанування отамана Хмари.

• Бути чемним з нікчемами – зайвий клопіт.
• Мілітаризація духу нації – імператив часу.
• Митці, творці не святі отці. Але їх гріхи не такі вже й лихі.
• На чергових виборах може перемогти партія “Раби народу”.
• Більшість політиків ідейні, але ідеї їхні меркантильні.
• Безпринципна правда небезпечніша за брехню.
• Ми, Ковалі, – сіль землі, тому характер наш – не цукор.
• Російський мордор модернізувати неможливо.
• Допоки люди смертні, мафія – безсмертна.
•  Вір похвалі лише тих, хто не боїться тебе критикувати.
•  Гроші псують характер, відсутність грошей – життя.
•  Дурню завжди все ясно.
•  Якщо з твоїми інтересами не рахуються, значить, тебе не беруть до уваги.
•  Правда дратує, але радує.
•  Поки є у мене воля до життя, життя без волі я не уявляю.
•  Уламки Росії ляжуть у фундамент нового світоустрою.
•  Ті стають вождями революції, через кого йдуть гроші на революцію.
•  Я не боюсь смерті, просто занадто звик жити.
•  Найчастіше небажане ми зустрічаємо на шляху до бажаного.
•  Розумна жінка, обираючи чоловіка, не залишає йому іншого вибору.
•  Неможливо розширити свої можливості, не розширивши межі дозволеного.
•  Ідея для нас не ідол, а лиш інструмент боротьби.
• Хоч і безсмертний Бог Єдиний, вмирає часом він у людині.
• Будь вимогливим до себе, поблажливим до близьких і справедливим до всіх.
• Не любиш, коли тобі відмовляють, – не проси.

Андрій КОВАЛЬ, історик
(1956 – 2022)

Що відчуваю я, коли чую на вулиці, як підлітки вмикають російську музику? Коли, забираючи дитину зі школи, бачу її однолітків, які спілкуються російською? Коли на локації хлопці з мого взводу спокійно слухають і дивляться москвороті відосики?
Та, мабуть, те саме, що відчував Микола Міхновський 102 роки тому. Відчуття, що ми програємо Україну. Що справа всього мого життя, яка присвячувалася не власному добробуту, а добробуту всієї моєї України, виявилася нікчемною. Що людям не так вже і важлива та мова, щедрівка, колядка, писанка... Їм же ж можна жити і на вулиці Гагаріна, ходити біля пам’ятника Пушкіну, святкувати “васьмую марту”. І матюкати звуки російських шахедів, які заважають слухати звуки російського Висоцького.
Тому розумію вчинок Міхновського.
Честь Будівнику української національної держави!
І світла пам’ять.

Микола ШИЛО, військовослужбовець

Від редактора. Друже Миколо, Ваш відчай розумію, але я свого часу писав, що ми й маємо підстави для агресивного оптимізму. Попри все. Все ж шанс у нас є. Продовжую вірити в диво. Дякую  за захист України! Козакові Шилу слава!

Я дружив з Антоніною Іванівною та Василем Степановичем. Вони мене були раді бачити, а я їх. Колись мене вигнали зі Стрітівської кобзарської школи, років двадцять по тому Василь Степанович сказав мені: “Ти був противний, некерований, але в тебе була позиція”. Колись мене запросили заграти на якомусь (мабуть, 70 років) ювілеєві Василя Степановича в музеї Івана Гончара. Я заграв на електробандурі якийсь кислотний ембієнт (жанр музики, що фокусується на створенні атмосфери, а не на мелодії. – Ред.). Перед тим пожартував: “Оскільки вважаю вас своїм учителем, то ви теж несете трохи відповідальність за те, що зараз прозвучить…”
Я знайшов в архіві відеофрагмент виконання Василем Степановичем у 1969 р. пісні “Ой полети, галко”. Антоніна Іванівна була щаслива, бо побачила того Василя, якого покохала.
Литвини – чудові люди, ціла епоха. Бачив їх у публікаціях Вашого, пане Романе, клубу і радів, що такі люди задіяні, активні і їх чують.

Іван ТКАЛЕНКО

Познайомилися ми у 2015-му, коли пан Ярослав придбав мою першу книгу. Відтоді ми неодноразово спілкувалися. Він був великим шанувальником Романа Коваля, купував кожну нову його книгу, передплачував багато років газету “Незборима нація”, шанував й інших дослідників Визвольного руху. Жив історією рідного краю. На прохання Романа Коваля зробив світлини будинку чорношличника Юрія Артюшенка, родом з Котельви.
Ярослав Стаєцький залишив по собі унікальні фотографії рідного міста. Вони назавжди залишаться частиною нашої історії.
Ярослав Васильович народився в родині хірурга. Проживала родина неподалік лікарні по вул. Полтавський шлях. Згодом переїхали на вул. Берегова. Пан Ярослав закінчив Харківську академію протиповітряної оборони. Став військовим.
У 1960-х, перебуваючи у відпустці в Котельві, Ярослав Стаєцький зафіксував життя тих часів. Збереглося майже 60 фотографій: мости, будівлі, ринок, Троїцький храм, природа… Пан Ярослав шкодував, що не зміг зробити більше фотографій, які б доповнили минуле Котельви. “Наприклад, не сфотографував будинок церковного старости, будинок купця Алтухова – на місці сучасної музичної школи”, – казав Ярослав Стаєцький.
Скільки ми не договорили!
Вічна пам’ять!

Олександр ІЛЮХА, краєзнавець, військовослужбовець

Роман КОВАЛЬ

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.

“Хоробре серце Олега Куцина” Романа Коваля та Ірини Гармасій – 500 грн.
“100 історій Визвольної війни” Романа Коваля – 300 грн.
“Філософія сили” Романа Коваля  – 150 грн
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 700 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 250 грн.
“Самостійна Україна” Миколи Міхновського – 300 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 200 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval