11 травня 2020 р. Марко Мельник записав у мене в квартирі нашу з Олегом Куцином розмову. Ось малий її фрагмент. Починаю розмову я…
– Це моя квартира на Курській вулиці, де побувало багато визначних людей. І серед них, звичайно, мій товариш Олег Куцин. Товаришуємо з 1991 року, у цій квартирі він бував десятки й сотні разів. Ми з ним члени Історичного клубу “Холодний Яр”. І, звісно, наша розмова про Холодний Яр, про вшанування героїв Холодного Яру, але не тільки Холодного Яру, а й “Карпатської Січі” та інших українських територій, козаки яких мали сміливість піднятися проти Російської імперії… Олеже, як ти згадуєш дні, місяці і роки на фронті – як трагічну подію чи радісну?
– Я чекав цих подій десятки років, бо мав чітке розуміння: війни в Україні не буде лише доти, доки Росія зможе політично утримувати Україну у своїй орбіті. Як тільки ми реально зробимо кілька кроків до справжньої незалежності, війна буде розв’язана Росією однозначно. Здавалося неймовірним, що у ХХ ст. може бути війна на території України, але внутрішнє розуміння це підказувало. Читати про наших лицарів і Визвольні змагання – одне. Коли ж стаєш перед вибором: чи здатний покласти здоров’я чи й життя в боротьбі за Українську державу, за ідею – це зовсім інше. Можна було поїхати за кордон чи пересидіти вдома – нас ніхто не мобілізував, ми пішли добровольцями, не заради заробітку. Тоді нам ніхто зарплат і компенсацій не платив. Йшли за покликом душі, кликали чини наших предків, про яких ти пишеш у своїх книжках і дослідженнях…
– Який найсвітліший спогад, що гріє серце?
– Я врятував життя одному бійцю з позивним “Хмара” (Василь Здирко зі Стрия. – Ред.). Це окрема історія. Під великим обстрілом, дуже складне й важке поранення. За словами лікаря лікарні ім. Мечникова у Дніпрі Івана Івановича Жердєва (він згодом і мене оперував), у Хмари залишалося 20 – 30 хвилин життя: “Якби ви не спрацювали – його б уже не було”. Це була ціла епопея: як ми його доправляли до Дніпра; як у Красноармійську (нинішньому Покровську) відмовлялися оперувати й лікувати; як деякі наші бійці відмовлялися вийти, щоби завантажити його в мій джип – через обстріли боялися вийти з підвалу; як хлопці з “Правого сектору” з Дніпра допомогли; як на наших очах загинув місцевий житель – пів черепа знесло… Жахлива обстановка. Але ми зуміли надати першу допомогу, винесли його, евакуювали. І встигли. У цьому разі я відчуваю, що врятував життя українцю, який тепер живе й творить далі.
Ширше читайте у нашій книзі про великого українця Олега Куцина.
Роман КОВАЛЬ |
