Ярослав Володимирович Бондар-“Фестиваль”
(29.12.1986, с. Губник Гайсинського р-ну Вінницької обл. – 24.10.2017, Світлодарська дуга, Донбас)
Коли в дитинстві його друга почали бити троє, Ярослав, знаючи, що не встоїть проти кремезних чоловіків, вступився за товариша. Виштовхав його плечем і прийняв усі удари на себе. Його тоді сильно побили, але друга захистив…
Ярослава мобілізували в шосту хвилю. Півроку перебував на полігоні в Житомирі, потім служив у 122-му Окремому аеромобільному батальйоні 81-ї Окремої аеромобільної бригади. 7 місяців воював в Авдіївській промзоні. Після того як бригаду вивели на ротацію, демобілізувався. Хоч опинився вдома, але думкою завжди був з тими, хто залишився “на нулі”…
21 вересня 2017 р. підписав із ЗСУ контракт. Став номером обслуги гранатометного відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го Окремого штурмового батальйону “Айдар”. За місяць в “Айдарі” створив незабутню атмосферу якоїсь чарівної веселості...
Уранці 24 жовтня поспішив рятувати хлопців, які підірвалися на міні. І підірвався сам. Поховали козака в Літині. Залишив у смутку матір Галину, брата Євгена і кохану дівчину Олену.
На поминках товариші не могли стримати сліз. Вони плакали не соромлячись, адже сльози ці були за людиною, яку любили всі.
Руслан Віталійович Півень
(16.01.1991, с. Острійки Білоцерківського р-ну Київської обл. – 28.09.2016, промзона м. Авдіївки Донецької обл.)
2009 року закінчив Техніко-економічний коледж Білоцерківського національного аграрного університету. З початком війни, у першу хвилю мобілізації 2014 року, призваний до 72-ї Окремої механізованої бригади.
Снайпер 9-ї роти 3-го батальйону 30-ї Окремої механізованої бригади. Учасник боїв біля с. Степанівки та на Савур-Могилі. Після демобілізації підписав контракт. Працював інструктором у 199-му Навчальному центрі повітряно-десантних військ.
Дуже гарно малював. Захоплювався татуюванням. Планував вступити до військового училища. Згодом був відправлений на підсилення до 122-го батальйону 81-ї Окремої аеромобільної бригади.
Був добрий і людяний.
Загинув від пострілу ворожого снайпера.
Залишив у смутку маму Людмилу, батька Віталія та молодшого брата Романа…
Поцілуй мене, мамо. Не плач, ти знаєш, що я чекатиму тебе. Ти знаєш, що я люблю тебе... Я відчуваю, як померло твоє серце, як згасли твої очі. Мамо, я пішов, але я залишуся. Я буду з тобою завжди.
Обійми мене, тату. Я намагався бути справжнім чоловіком, як ти вчив мене з дитинства, я став воїном, я воював до останнього подиху, ти можеш пишатися мною.
Іван Омелянович Дубей-“Дівіді”
(20.01.1988, с. Ворона Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. – 7.12.2017,
м. Дніпро)
Він був людиною зі щирим серцем. Обожнював дітей. Охоче виконував функцію няньки.
На війні – кулеметник 8-го Окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади. Перед першим заходом у зону бойових дій (у Мар’їнці) його призначили командиром бойової машини піхоти.
Відслужив, повернувся додому. Побувши із півроку серед рідних, підписав контракт із ЗСУ. Його позивний – це жартома перекручений варіант слова “ВДВ”, адже в тих військах він раніше ніс службу.
Іван ніколи не втрачав оптимізму. Для товаришів завжди знаходив і добре слово, і міцне плече підтримки. Він навіть на війні сяяв. Це було сяйво великого серця.
Але настав третій день грудня і все скінчилося – ворожий снайпер поцілив у голову. Трапилось це в Луганській області.
Івана евакуювали до Дніпра. У лікарні ім. Мечникова він 4 дні перебував без свідомості, а 7 грудня зачинив за собою двері, які ніколи і ніщо вже не відчинить.
Він залишався людиною до кінця. Справжньою, чуйною, всередині якої жевріли вуглинки доброти, що не обпікали, а зігрівали всіх навколо, даруючи їм відчуття щастя.
Поруч із ним люди починали мимоволі усміхатися, а діти припиняли плакати.
20 січня йому виповнилося б 30 років…
Вічна пам’ять!
Ян ОСОКА
Спочивай з миром, брате!
Важка втрата для нашого підрозділу: 4 грудня ворог України забрав життя нашого бійця – 1-ї Штурмової роти ДУК “Правий сектор” – друга “Казаха”. Він переїхав із Казахстану в Україну, вивчив мову. Став на захист нашої країни. Був найстаршим бійцем підрозділу.
Він мав величезний бойовий досвід, був прикладом для багатьох.
Пройшов довгий бойовий шлях у лавах 1-ї Штурмової роти.
Віддано, з неймовірною жагою звільнення українських територій боровся проти ворога України до останньої хвилини свого життя...
“Я воюю за Україну не для того, щоб померти. А для того, щоб потім щасливо жити!” – казав він.
Спочивай з миром, брате!
Дмитро КОЦЮБАЙЛО
Шановні читачі “Незборимої нації”!
У грудневому числі нашої газети сталася прикра помилка: до біографії загиблого Максима Перепелиці ми поставили світлину загиблого Дмитра Литвинчука. Просимо вибачення в рідних і друзів героїв. Хочемо виправити помилку.
Публікуємо світлини десантників 95-ї Окремої десантно-штурмової бригади, які загинули 25 листопада біля Верхньоторецького Донецької області, – снайпера Максима Олеговича ПЕРЕПЕЛИЦІ із с. Давидівки Хорошівського району на Житомирщині (28.11.1990 – 25.11.2017) та сержанта 2-го десантно-штурмового батальйону Дмитра Юрійовича ЛИТВИНЧУКА із с. Крученця Черняхівського району Житомирської області (1992 – 25.11.2017).
Товариш по службі Артур розповів про Максима: “Він був справжнім патріотом своєї країни. Завжди у всьому бачив позитив та сподівався на краще. В АТО він поїхав не перший раз. Він хороший брат і син, який був надійною опорою для своєї родини. Він справжній друг, який будь-коли був готовий прийти на допомогу”.
“Ти запам’ятаєшся всім посмішкою, яка була завжди у тебе на вустах”, – написав про Дмитра Литвинчука Валерій Ільченко.
Редакція |
