3 жовтня, субота
12.00 – 14.00. Меморіал козакам-добровольцям (біля Мотриного монастиря). Відкриття 8 горельєфів героям російсько-української війни, освячення їх, виступи членів родин полеглих, побратимів, музикантів, представників військових частин та ін. Вручення Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського. Ведучий Роман Коваль.
15.00 – 20.00. Хутір Буда. Літературно-музична сцена. Презентація книги “Повстанськими стежками Холодного Яру” (Михайло Шитко). Виступи лідера гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюка, народної артистки України Світлани Мирводи, тріо “Жоржини” та оркестру. Ведучі Василь Ковтун і Андрій Купчин. Покладання квітів до пам’ятників Героєві України Олегові Куцину і кобзареві Тарасові Силенку.

4 жовтня, неділя
11.00. – 11.45. Мотрин монастир. Вшанування могили сотника Івана Компанійця. Ведучий Роман Коваль.
12.30. Село Мельники, цвинтар. Покладання квітів на могили Василя Чучупака, його матері Оксани та його козаків. Відповідальна Віта Макарюк.
13.00. Мельники-центр. Покладання квітів до пам’ятників козакам і козачкам с. Мельників, Юрієві Горлісу-Горському і родині Чучупаків. Відповідальна Віта Макарюк.
12.45 – 13.30. Село Бовтишка Кропивницького району Кіровоградської області. Відкриття меморіальної дошки Євлампію Отаманенку, начальникові штабу Холодноярського повстанкому. Виступи лідера гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюка та народної артистки України Світлани Мирводи, поетів, рідних отамана. Ведучий Роман Коваль.
14.00 – 14.45. Село Розумівка. Відвідання краєзнавчого музею.
15.00 – 15.30. Село Розумівка. Покладання квітів на братську могилу Чорного Ворона і його козацтва.
16.30. – 18.00. Село Ставидла. Відвідання краєзнавчого музею. Куліш, концерт
на хуторі-садибі Чорних запорожців.

Збір пожертв триває, запрошуємо долучатися до святої справи.
Наш рахунок: ПриватБанк, 26008005024514, IСТОРИЧНИЙ КЛУБ ХОЛОДНИЙ ЯР ГО, ЄДРПОУ/ДРФО 41265356, Столичне ГРУ 5, МФО 305299.
Рахунок № UA983052990000026008005024514 (гривня).
Призначення – благодійний внесок. Можна здійснити пожертву і за к’юар-кодом.
Картку ПриватБанку нададуть за тел. 096-439-77-42.
Горельєфи створив скульптор Ігор Семак, козак Історичного клубу “Холодний Яр”.
Один з героїв, якого вшануємо на Покрову, Іван Савка-“Шугай”, казав: “Нинішні страждання нічого не варті в порівнянні зі славою, яка прийде до України”.
Ось такі прекрасні люди в нашій Україні!
Козакам слава!

Організатори – Історичний клуб “Холодний Яр“ і Кіровоградська ОВА.

Вийшла нове видання, присвячене історії боротьби в Холодному Яру. Книга Михайла Шитка “Повстанськими стежками Холодного Яру” – військово-історичне дослідження, яке в науково-популярній формі висвітлює маловідомі широкому загалу читачів деталі історичних подій часів доби Української Народної Республіки.
Перший розділ “Зброя в житті та творчості Юрія Горліса-Горського” присвячений зразкам озброєння, яке використовували повстанці Холодного Яру і яке описано в знаменитому романі-спогадах “Холодний Яр”. Михайло Шитко атрибутує кожен зі зразків описаної зброї, наводить їхні технічні характеристики та інші цікаві для любителів історії зброї деталі.
Другий розділ – “У пошуках Підземної Січі”. Завданням автора в цьому розділі було довести прямий зв’язок між легендарними криївками УПА 1940-х і таємними землянками повстанців Холодного Яру. Використовуючи настанови та посібники військових інженерів початку ХХ ст., автор провів детальну реконструкцію загального вигляду і технічних характеристик споруд “Підземної Січі”, описаних Юрієм Горлісом-Горським. Також у цьому розділі наведено результати багаторічних польових досліджень автора з пошуку залишків повстанських землянок у холодноярському лісі.
Третій розділ – “Холодноярські святині”. Він присвячений історії Мотронинського монастиря як центру повстанського руху в Холодному Яру. Використовуючи раніше не опублікований історичний матеріал, автор зробив спробу реконструювати зовнішній вигляд монастиря на час перебування в ньому козаків полку гайдамаків Холодного Яру.
Частина розділу присвячена бойовим прапорам Холодноярської військової організації. У додатку, який називається “Повстанський календар”, автор зробив спробу розташувати відомі йому події повстання в Холодному Яру в хронологічній послідовності – день за днем, місяць за місяцем, з початку 1920-го до кінця 1922 року.
Михайло Шитко понад сім років присвятив архівним і польовим дослідженням повстанського руху на Черкащині. Він був залучений як експерт до створення проєкту “Холодний Яр – земля вільних”, який реалізував Національний історико-культурний заповідник “Чигирин” за підтримки Українського культурного фонду. Наразі Михайло Шитко – військовослужбовець Центру спеціального призначення ЗСУ.
Книга розрахована на широке коло читачів, які цікавляться повстанським рухом 1920-х рр., історією зброї та військового мистецтва. Придбати її можна за посиланням на сторінці автора в соціальній мережі Facebook.

З Юрієм Юзичем готуємо книгу “Діти у Визвольній війні”. Буде в ній і розділ “Як ми зайняли Галич…”.  У спогаді Богдана Макарушки йдеться про те, як він, пластун-гімназист, за кілька днів після свого 17-ліття організував ватагу сільських хлопців та, роззброївши жандармерію, 2 листопада 1918 р. захопив владу в м. Галичі. І зберіг для української влади майно на військових складах. Невдовзі юнак без згоди родини пішов добровольцем до Галицької армії. Коли пізньою весною 1919 р. мати дізналася про вчинок сина, то “сприйняла це спокійно, кажучи, що вона знала, що Богдан піде до українського війська, бо це був його обов’язок”.
Не зупиняла свого сина Мирослава і художниця Марина Соченко. Слідом за старшим Любомиром, який пішов захищали Україну 25 лютого 2022 р., вона торік у серпні  благословила до війська і свого молодшого – Мирослава Дейлика. Марина Соченко знала, що, навіть якби вона стримувала Мирослава, він все одно пішов би боронити Україну, бо був ідейним змалечку. Таким був і Любомир Соченко. Він загинув за Україну 16 вересня 2025 року.
Уклін Марині, козачці Історичного клубу “Холодний Яр”, за національне виховання синів! За твердість духу.
Вічна слава полеглим за Україну!
Вічна слава Любомирові Соченку!

Роман КОВАЛЬ

17 вересня в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури відбулися прем’єра документального фільму “Краса правічна Михайла Горлового” (режисер Роман Коваль, оператор Юрій Дереневський) та виставка творів видатного митця, які люб’язно представила його дочка Леся Горлова.
Вшанування українського генія ініціював поет Владлен Ковтун, козак Історичного клубу “Холодний Яр”. Та організував у співпраці з ректоратом академії та об’єднанням “Трипільщина” (Олена Артюшенко та Наталія Любиченко). Промовляли народні художники України Валерій Франчук і Василь Перевальський, ректор Олександр Цугорка, науковці академії, письменники і десятикласник з Обухова Макар Підтілок.
“Під час зйомок фільму «Краса правічна Михайла Горлового», – сказав Роман Коваль, – художник Володимир Гарбуз, роздивляючись роботи Горлового, прорік: «Скульптор у кожному своєму творінні бачить себе, свій автопортрет». Ґрунтуючись на цій логіці, назву роботи Михайла Горлового, які є його своєрідними  автопортретами: «Арій», «Скит», «Мамай», «Літописець кам’яної могили», «Мізинський сопілкар», «Трипільський Орій», «Скит – мій пращур», «Атілла і Одонацер», «Князь Кий»,  «Кирило Кожум’яка», «Князь Острозький», «Іван Богун», «Іван Виговський», «Пилип Орлик», «Петро Болбочан», «Василь Вишиваний», «Григорій Косинка», «Отаман Зелений». Це все Михайло Горловий. Це його лики.
«І слава пращурів наш меч гострила», – так Михайло сформулював суть нашого Історичного клубу «Холодний Яр», козаком якого був.
Ще один геніальний скульптор – Дмитро Бур’ян, випускник Художньої академії, кулеметник ЗСУ, – також був козаком нашого клубу, товаришем Михайла Горлового. Торік 19 вересня Дмитро зник безвісти на Донбасі. У вересневому числі газети “Незборима нація” є щемливий спогад його мами Тамари про становлення Дмитра як художника. Маєте можливість ознайомитися. Звертаюся до ректорату з пропозицією спільно вшанувати Дмитра Бур’яна у стінах його альма-матер. Я також готовий прочитати лекцію про видатного скульптора Михайла Гаврилка, випускника Краківської академії мистецтв, учня Антуана Бурделя”.
Ректор академії Олександр Цугорка оголосив конкурс на спорудження пам’ятника Михайлові Горловому на території академії.
Дочка Леся Горлова подякувала всім причетним до вшанування її тата.
Вічна слава Михайлову Горловому!

Одна з робіт Михайла Горлового. Світлина Романа Коваля.

Галю, це вже мало статися, і ти була готова до цього давно. Вона цілісіньку ніч (на 15 вересня) “блукала” коло мене, а я, як вона і просила колись “Катрусю, молися за мене”, це і робила.
Чи були ми з Галею подругами в надто щільному розумінні сенсу цього слова, не берусь стверджувати, однак нас єднали якась щира довіра і романтичні душі.
Галя багато мені чого довіряла із свого особистого життя, і я вкотре упевнилася, що у великих талантів є та брама, на якій висить яскрава вивіска, яку бачать люди. Але за брамою – ті ж біди, проблеми, випробування, часто сльози, розпач і зневіра.
Понад рік тому вона по телефону розповідала мені, що їй сниться вже давно один і той таки ж сон: уві сні до неї приходить мати, стоїть коло дверей і помахом руки кличе до себе. “Це вже скоро, Катрусю”. – “Та нехай мати почекає”, – відказала я. Ми з нею спокійно говорили про кінець життя у високолітті. І його треба сприймати як явище природи. Бо вічною є лише вічність.
Галя була віруючою. Але з тих неуцерковлених, які несуть Бога в душі... Великі дари, які вона одержала від Творця, не бувають без розплати. І часто Небо виставляє за це високу ціну. Непомірну: дітьми. Донька Олена померла в шістдесят. Із сином не склалися стосунки через його погане здоров’я, у чому він звинувачував матір (?!).
Не мала вона втіхи і від чоловіка. Рідний брат одіозної регіоналки Богатирьової. Поєднати непоєднуване неможливо. Рафінованій патріотці, полум’яній майданівці і промосковському ворожому оточенню вжитися в одному просторі неможливо. Скупо, але про своє подружнє життя Галя мені також розповідала. Вони були чужі за духом.
Було в неї багато випробувань. Якщо когось зачаровує цифра майже 99, то я також трішки зачарована нею. Була і в мене печаль щодо її здоров’я. На моєму творчому вечорі, презентації трилогії “Ніч після сходу сонця”, де брав участь зоряний десант (Ніла Крюкова, Ніна Матвієнко і Яблонська), Галя читала уривок мого роману (здається, то був розділ “Небесна Україна: моє бачення раю”. І наступного дня вона потрапила в лікарню: камінь зрушив у нирці. Була операція. Я болісно пережила…
Вона майже до останніх літ виступала, їздила з концертами і до воїнів…
Вона горіла Україною, її виступи на Майдані – вибухові; це був зразок ораторського мистецтва. Тобто один із законів Любові вона пронесла до своїх останніх днів: любові до рідної землі...
Життя прожито довге, гідне, яскраве, величне і неповторне.
Бажаю тобі, Галю, вічного і блаженного Там життя у дусі, на вічній Україні. Зустрітися із світочами землі нашої, до яких належиш і ти. Адже твій зоряний талант, твоя сонячна душа, щирість, душевне тепло не можуть зникнути, а лягли Господу на руки.
Ось тільки слова ти свого не дотрималася: запросити мене на свій столітній ювілей. Відсвяткуєш його з ангелами і праведниками та святими землі нашої.
Ще колись не розминемося на Батьківщині вічній, як не розминулися на земній.

Подаємо з невеликими скороченнями.

Катерина МОТРИЧ
На світлині – Галина Яблонська, учасниця презентації книги Юрія Горліса-Горського “Це було давно”. Київ, 10 квітня 2024 р.

Скульптор Дмитро Бур?ян у час грізної небезпеки для Батьківщини пішов добровольцем до війська. Був на Яворівському полігоні під час російського ракетного удару 13 березня 2022 р., коли загинули десятки новобранців.  У 2022 – 2024 рр. служив у 406-й Окремій артилерійській бригаді в Миколаєві. На початку 2025-го переведений до 37-ї бригади морської піхоти. Воював кулеметником десантно-штурмового відділення. 19 вересня 2025 р. під час бойових дій біля села Новохацького Волноваського району зник безвісти. 8 липня село Новохацьке звільнене від ворога, але зараз ніби перебуває в “сірій зоні”.
Далі – розповідь Дмитрової мами Тамари Мартиненко, яку записала Людмила Джулай.

Ще з дитячих літ Дмитрик бачив красу світу в крилах птахів. І переносив її на папір, у перші ліплення з пластиліну.
– Згадую, як ще у два з половиною роки Дмитрик намалював тваринку з чотирма ніжками, двома вушками. І цим мене дуже вразив. Моя донька, яка на 15 років старша за Дмитрика, навчалася тоді на педагога дошкільного виховання. Вона порівнювала малюнки інших діток з картинками її братика і казала, що різниця була дуже помітна.
 Коли Дмитрику виповнилося чотири з половиною роки, ми з чоловіком з дитсадка возили його на заняття до Черкаської дитячої художньої школи імені Данила Нарбута. Часи тоді були дуже скрутні. На роботі зарплату не видавали, бувало, по пів року, а інколи розраховувалися бартером. Тому ми й вирішили перевести його до Центру дитячої та юнацької творчості. Там навчання було безкоштовне. Згодом Дмитрик повернувся до школи імені Данила Нарбута.
Щороку до дня народження народного художника Данила Нарбута проводилися звіти дитячих робіт у Черкаському художньому музеї. З яким хвилюванням наша родина відвідувала виставки! Як же мені подобалися картини сина! Я бачила, як він творчо росте. А потім Дмитрика перевели до Черкаської дитячої школи мистецтв. Навчався у вчительки Ганни Чуприни до 6-го класу.
 Ми передплачували журнал “Соняшник”, який видавала Леся Воронина. Там були розповіді про героїчних козаків – захисників рідної землі. Син захоплювався їхніми подвигами. Дуже любив малювати козаків і коней, а ще – батальні сцени. Саме це й вражало журі. Перша конкурсна робота була про те, як козаки били турків. Вони обступили турецький корабель своїми прудкими чайками. Ризикуючи життям, проникали на вороже судно. За цю картину Дмитро отримав свою першу нагороду. Народний художник Віктор Клименко звернув увагу на ту роботу – величезну за форматом, виконану в нестримній динаміці. А синові тоді було лише вісім літ.
 Цю картину направили до Києва на конкурс “Нові імена України”. Дмитрик отримав медаль і премію. Він був окрилений цією перемогою. Тоді Український фонд культури очолював поет Борис Олійник. Згодом, коли Дмитро працював над виставкою, присвяченою 75-й річниці від дня народження Василя Симоненка, він створив скульптурні портрети шістдесятників. І серед них, як вдячність за нагороду, було погруддя Бориса Олійника.
 У журналі “Соняшник” постійно були конкурси. Дмитрик намалював журавликів і хом’ячка і написав про них. Ми якраз купили йому пухнастика. І став лауреатом конкурсу. Я з чоловіком їздила до Києва на вручення нагород, що відбувалося в Будинку письменників. Видатні люди виступали, ділилися своїм досвідом. Синові подарували цифровий фотоапарат, годинник і книги.
 До речі, ті орли, чорногузи, лебеді пройшли через усе моє життя і життя мого сина… На нашій дачі, що поблизу села Благодатного, стояв електричний стовп. Одного разу там загинули два молоденькі чорногузи, впали на землю. Третій ще був живий. І все це сталося на очах у Дмитрика. Ми забрали пташеня, возили до ветлікарні, лікували. Дітки ловили жабок, рибок, підгодовували птаху. Але на шостий день чорногуза не стало. Ми не призналися синові, сказали, що поклали його в інше гніздечко. І він там живе.
 А ще мені снилися дивні сни перед народженням Дмитрика: ніби летить орел, а я схопила його за лапу, а він підняв мене високо в небо.
 І тепер згадую: востаннє син написав мені повідомлення 22 серпня 2025 р. – лише два рядки… А 21 серпня до нас на дачу прибився молоденький сіренький лебедик. Просто зайшов у хвіртку. Птах не літав, а гордо ходив подвір’ям. Ми зраділи птаху, були здивовані. То потім зрозуміли, що це був тривожний знак…

Людмила ДЖУЛАЙ

Коли Ви порадили прочитати розділ спогадів Катерини Серебрякової-Антонович про Міхновського, я пішла туди. І, як у Лесі Українки, майже увесь час, читаючи, “сміялась, щоб не плакати”. Бо то мені зрозуміло, бо то прямо мої історії, поведінковий патерн “наречена-втікачка” – це буквально лежить у тексті. Не “мені не подобався Міхновський”. Не “я не хотіла його бачити”. Вона пише: “Я зрозуміла, що справа серйозна, і я злякалася”.
І Катерина пише про Швейцарію, де потрібна лише її картка: “Я такої картки не послала, хоч мені й дуже хотілося це зробити” (!!!). Оце “хотілося, але не зробила” дуже важливе. Тобто проблема не в тому, що він їй байдужий. Якби був байдужий, не було б внутрішнього конфлікту.
Причому прекрасно видно специфічність реакції саме на нього. Вона сама порівнює: “Інших приятелів і товаришів я зовсім не боялася, могла з ними піти пізно ввечері… а з ним ось не пішла”. Тобто небезпечним для неї був не чоловік. Небезпечною стала значущість саме цього чоловіка.
А далі Крим. І тут уже майже немає чого психологічно домислювати, бо вона сама все називає. Класика поведінки – нудило від хвиль, але показати цього не могла перед ним. І лише після його слів “у вас заяча душа” до неї доходить, як то сприйняв Він. Вона хотіла близькості й водночас поведінкою демонструвала протилежне.
І оце її багаторічне повернення до фрази “заяча душа”, – вона пережила революцію, війну, бомбардування Києва, – а не могла забути цих двох слів усе життя. Це дуже багато говорить не про образу, а про те, наскільки глибоко саме він її зачепив.
І ще болючіше: після його смерті вона думає, що, якби залишилася в Києві, могла б його зупинити. А останнє: “І він заходив до мене…” Оце дуже виразне “а якби” – не можу уявити, як воно її краяло, ймовірно до скону.
Я бачу це як – історія любові, яка не відбулася. Саме не пристрасті, закоханості, кохання, а – любові. Це різні шахівниці. Якщо перші – то людське, то остання – то лише божественне – то те, що не знає статі, віку, форми – будь-якого людського виміру. То про ту любов, де доречне Вітгенштейнівське: про те, для чого людство не має слів, краще мовчати. Те, що могло бути між двома людьми, але одна з них у той момент не змогла витримати серйозності того, що починалося.

Інна ЛУЩИК

У книзі спогадів “Стежками життя” останній прем’єр кубанського уряду Василь Іванис згадує, як на початку 1900-х вибирався з дому, з кубанської станиці Настасіївської, навчатися до учительського інституту в м. Тифлісі. Біля станції Лінейної, де він мав уперше в житті сідати на потяг, росли величезні розлогі дуби й стояло декілька добрих хат. Належали вони Якиму Безкровному, батькові Кузьми Безкровного – визначного українського національного діяча Кубані доби революції 1917 – 1920 років. Під дубами бавилися гарно вбрані дівчинка і хлопчик. Василь підійшов до них і запитав по-російському, звідки і хто вони. Дівчинка несподівано твердо, українською мовою, відповіла йому:
– Ми діти учителя Безкровного, ми не кацапи, чого ти з нами говориш, наче москаль?
Василя здивувало, що діти з інтелігентної родини говорять так, як у його рідній станиці Настасіївській. Та ще б більше здивувався він, коли б довідався, що ця дівчинка стане його дружиною, а іменем хлопчика, який бавився з нею, він назве свого єдиного сина.
Кузьма Безкровний прагнув дати своїм дітям освіту українською мовою, а оскільки українських навчальних закладів у Російській імперії не існувало, то він послав їх на виховання аж у Галичину – до українського ліцею м. Перемишля. “Сам Денікін на згадку про Безкровного зеленів від злоби, кажучи: «Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти говорять лише українською мовою!»”.
Та доля зіграла злий жарт.
Василь Іванис оповідає у своїх “Стежках життя”, що коли він у 1938 р. вперше відвідав могилу “дорогого покійника” Кузьми Безкровного на Ольшанському кладовищі у Празі (на похороні не зміг бути), то жахнувся: “Могила виявилася занедбаною (провалилася), на хресті з дощок був напис – о диво! – російською мовою: «Здесь покоится прах кубанского казака К. Я. Безкровного», дати народження і смерті”.
– Хто зробив таке. блюзнірство?! – запитав схвильовано Іванис.
– Не знаю, мабуть, кубанці... – байдуже відповіла його дружина, дочка Кузьми Безкровного.
Василь Іванис зламав примітивного хреста і відкинув друзки. Найняв робітника для впорядкування могили, заплатив за 10 років оренди землі й охорону могили та за мармуровий пам’ятник.
Якби хтось нагадав Василеві Іванисові в той момент історію з українською дівчинкою, яка гралася зі своїм братом Євгеном під дубами біля станції Лінейна на Кубані, мабуть, не повірив би він, що саме вона, колись патріотична дівчинка, а тепер байдужа особа, стала його, останнього кубанського прем’єра, дружиною.

Роман КОВАЛЬ
На світлинах – Кузьма Безкровний і Василь Іванис (праворуч).

Пропонуємо розділ із майбутньої книги Романа Коваля та Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні”.
Спогади 15-літнього Івана Дурбака, який у листопаді 1918 р. разом із друзями-пластунами пішли до Галицької армії, яскраві, кінематографічні.
Згодом він служив в Окремому залізному загоні Армії УНР отамана Івана Сіяка та Селянській дивізії Юрка Тютюнника. Після Визвольної війни став членом Української військової організації.
Виявив себе і як редактор та журналіст. Його статті сприяли національному вихованню українського громадянства. Бібліографія його статей величезна.
Спомин “Іде наше військо” вперше опубліковано в “Альманасі Українського Народного Союзу в США на 1982 рік” (Річник 72. – В-во “Свобода”: Джерзі Сіті – Ню Йорк. – С. 157 – 163). Публікація мала підзаголовок: “На спомин дорогому побратимові по зброї – сл. п. Михайлові Островерсі, УСС”.
Готували ми його зі сльозами хвилювання на очах.
***
Моє щасливе дитинство прожив я в домі свого дідуся по матері сл. п. о. (славної пам’яті отця. – Ред.) Михайла Винницького, в Новосілці-Ленчі біля Підгаєць. Це таке “широ­ке село під горою”, куди йшли “стрільці січовії до бою” в 1915 році.
Як усі хлопці мого віку, любив я “бавитися у військо”. Мій дідусь служив в австрійському війську і любив розказувати, як він був “ці­сарською дитиною”. Він мав календарі “Приятеля жовніра”, де були знімки “Найяснішого Пана”, генералів і вояків, різних родів зброї, описи різних воєн і боїв, що мене дуже цікавило. Ді­дусь купував мені такі великі аркуші з вояками з різних армій: австрійської, німецької, фран­цузької, російської, турецької, японської та ін. Я їх витинав, укладав по обох частинах стола, напроти себе, а потім стріляв до них олівчиком. З котрої сторони впали більше вояків – ця “ар­мія” програвала.
Як почав я ходити до гімназії у вересні 1913 р. в Теребовлі, то вступив до Пласту. Патро­ном Теребовельського (Теребовлянського. – Ред.) куреня був гетьман І.[ван] Мазепа. Ми мусіли вивчити життєпис гетьмана І. Мазепи з “Історії України[-Руси]” М.[иколи] Аркаса. Я найшов там багато ілюстрацій княжих воїв і козаків, і я залюбки відрисовував їх. Також любив читати книжки про наших козаків.
При кінці вересня 1913 р. наш курінь від­був нічні вправи в лісі біля руїн монастиря ОО (отців. – Ред.) Василіян, над Серетом. Під час ватри представ­ник Головної пластової старшини зі Львова Петро Франко, син Великого Каменяра – Івана Франка, промовляв до нас і “взяв нас усіх за серце” такими приблизно словами:
– Пласт – це Молода Січ! Ви, пластуни, має­те підняти меч гетьмана Мазепи, вашого патро­на, продовжувати бій під Полтавою – аж до пов­ної нашої перемоги, до визволення України і створення Української держави!
Ці незабутні слова вбилися нам усім глибоко в серце, ми роздумували над ними, обговорювали, як же нам бути, щоб стати Молодою Січ­чю? Вправді, в тому часі існували численні то­вариства молоді “Січ”, але членами їх могли бути тільки дорослі. Наш катехит сл. п. о. Євген Турула на годинах релігії та у проповідях го­ворив більше про Україну, як про релігійні справи, бо намагався виховати молодь у патріо­тичному дусі.
Пласт перед Першою світовою війною – це була парамілітарна організація. Ми вчилися маршувати, азбуки Морзе, [вчили] сигналізацію хоруговками, відбували різні прогульки по сусідних лісах з тактичними маневрами – здобути якийсь пункт у лісі, “захопити в полон” наших “про­тивників”, скоріше дійти до якоїсь цілі, словом – відбували напіввійськовий вишкіл. А робили це з великою охотою, бо розуміли, що це запра­ва до Молодої Січі!
Старші відбували вправи у стрілянні з військових рушниць. У тому часі не було такого противійськового наставлення серед нашої молоді, як тепер є в Америці. Шевченків “Кобзар” захоплював молодь головно козацькими поемами. Під час театральних по­становок – чи професійних груп, чи це аматорсь­ких гуртків – з першою появою на сцені козаків ціла заля сплескувала їм захоплено, бо такий був тоді “дух часу”!
Навесні 1914 р., під час ювілейного здвигу в Теребовлі у 100-ліття народин Тараса Шев­ченка, на чолі багатолюдного походу на гору Покрівку їхали численні бандерії (кінні ватаги. – Ред.) з багатьох сіл у козацьких одягах, з українськими прапорами, з малими прапорцями на списах, викликаючи захоплення нас усіх, а найбільше серед хлоп­ців, що мріяли стати такими козаками!
На історичний січово-сокільський здвиг у Львові при кінці червня 1914 р. виїхала з Теребовлі делегація пластунів, а між ними і мій брат Юрій, скарбник куреня, що мав на пластовому з’їзді доповідь про фінансову ділянку Пласту. Як вернувся зі Львова, до нашого саду зійшлися мої ровесники-пластуни, щоб почути від брата про цей величавий здвиг.
В одному моменті брат сказав:
– Дивлюся, аж тут іде наше військо! Люди кличуть “Слава”, обкидують їх квітами, всі сплескують їм, а наші січові стрільці гордо маршують зі співом військових пісень!
Ми всі зірвалися на рівні ноги і засипали бра­та запитами – як виглядало наше військо? Які мали однострої, яку зброю, піхота чи кіннота? Скільки їх було, чи і в нас будуть січові стріль­ці?
Брат мусів довго вияснювати, а найбільше про їхні військові вправи на площі Сокола-Батька, які закінчили бравурно атакою на баг­нети серед небувалого захоплення 100-тисячної української публіки з цілої Галичини, що переживали незабутні хвилини великого підйому національної гордости, бо це вперше від часів великого гетьмана Богдана Хмельницького ви­ступило українське військо на терені Львова!
Яка невіджалувана втрата, що не сфільмовано цього історичного січово-сокільського здвигу у Львові, не закріплено на вічну пам’ять! Ані не видано пропам’ятної книги із знімками з цьо­го Шевченківського здвигу! Вибух Першої світової війни перешкодив це здійснити.
На початку серпня 1914 р. Українська За­гальна Рада видала маніфест до української молоді, щоб вступала в ряди Українських січо­вих стрільців. Наші пластуни мріяли вступити до УСС. Наразі зголосилися старші та почали відбувати військові вправи на цвинтарі біля церкви, одначе несподіваний скорий прихід ро­сійської армії перешкодив цьому.
У липні 1914 р. наша родина, як щороку, виїхала на вакації до Новосілки. Зі сходу чути було чимраз голосніший гук гармат. Австрійсь­кі старшини порадили нам виїхати на захід, бо в Новосілці мав бути бій. Ми виїхали двома воза­ми до Божикова і далі в ліс, але по трьох днях вернулися, бо вже прийшла царська армія. В Новосілці було повно солдатів, були й козаки. Деякі розмовляли українською мовою, співали українських пісень. На приходстві (парафії. – Ред.) застали ми кількох царських старшин. Один грав на фортепіяні українські пісні, перейшов на “Заповіт” і закінчив... “Ще не вмерла Україна”! Чогось такого ми ніяк не сподівалися...
І старшини, й солдати просили за “Кобзарем” й іншими українськими книжками, бо їх не було в підросійській Україні.
Російська навала пересунулася скоро на за­хід, звідки чути було гук гармат. Це Перемишль боронився, і в Карпатах велися завзяті бої.
У великому тижні (на Великдень. – Ред.) 1915 р. почули ми із за­ходу кілька великих вибухів, а за кілька днів російська преса повідомила, що Перемишль піддався з браку харчів. Якраз тоді прийшов до нас гімназійний товариш брата Юрка, усусус Цюцьмаць, що належав до стрілецьких “двадцяток”. Вони мали завдання проникнути (із Закарпаття в Галичину через Карпати.– Ред.) якнайдалі в російське запілля, збирати інформа­ції про російські війська і повідомляти ав­стрійську розвідку. Такий “двадцятьдесятник” Цюцьмаць розповів зовсім невідомі нам події про перші бої УСС у Карпатах, заперечував, що Перемишль піддався, та заповідав скорий при­хід “наших”, тобто австрійського війська.
І дійсно, весняна австро-німецька офензива ген. [Августа фон] Макензена у травні 1915 р. робила скорі поступи, гук гармат ставав чимраз сильніший. Дня 29.8.1915 р. австрійські війська вступи­ли в Новосілку та пішли над Стрипу. Ціле село вилягло на вулицю, щоб зустрічати “наших”. Але це були переважно мадяри й чехи або по­ляки.
Пополудні одного дня прибігла сусідка і зда­лека кличе:
– Паничу! Ходіть чим скорше, бо іде наше військо!
Я побіг до мого дідуся і моїх рідних та кличу щосили:
– Ходіть під церкву, бо іде наше військо!
Ще заскочив до саду, назбирав повний капе­люх грушок і яблук, сестри назбирали квітів, і біжу під церкву. Вулицею попри церкву прохо­див 2-й курінь УСС. Молоді, гарні хлопці, в синіх одностроях, із синьо-жовтими розетками з лі­вого боку шапок. Жінки роздавали їм молоко, дівчата – квіти, а я – грушки та яблука. Деякі стрільці затикали квіти в рушницю, інші зако­сичували (прикрашали. – Ред.) свої однострої. Були втомлені дале­ким маршем, але радісні, бо переможний похід окрилював їхні надії на визволення цілої України з-під російського ярма.
Я спитав одного стрільця:
– Куди йдете?
– На Маловиди! – сказав і показав рукою. – Дивіть! Між нами є дві стрілкині! Софія Галечко і Гандзя Дмитренко!

Це була справжня несподіванка, бо чогось такого таки ніхто не сподівався! Всі почали дивитися на наші стріл­кині, що маршували скромно, не позуючи на “героїнь”.
В одному моменті Усусуси почали співати нечувану досі пісню “Гей, у лузі червона кали­на...”. Ця незабутня пісня, вперше почута, виклика­ла велике захоплення серед новосільчан, що супровожали стрільців аж на край села, на вигін, аж до “хрещатої дороги”. А хлопці бігли ще дальше, бо не могли доволі налюбуватись нашим військом, таким рідним і дорогим!..
Так колись вітали прапредки новосільчан козацькі сотні армії великого гетьмана Богдана Хмельницького, що йшли на Львів, визволяючи їх з польського панщизняного (від слова “панщина”. – Ред.) ярма.
У Новосілці квартирували обози УСС, госпо­дарські частини, була якийсь час, при кінці 1915 р., також Пресова квартира УСС.
У серпні 1916 р. російські війська знову зайняли Новосілку, і фронт був майже цілий рік над Золо­тою Липою. В Новосілці було завжди багато російського війська, стояв полк кубанських козаків, що говорили українською мовою, спі­вали українських пісень.
У лютому 1917 р. я вступив до тернопільської “малоросійської” гім­назії. Там застала мене російська (правильно: Лютнева. – Ред.) революція. Почалися масові мітинґи й походи з червони­ми прапорами. Появилася українська преса з Києва – “Нова Рада” й інші газети. Деякі солдати почали носити синьо-жовті стьожки побіч червоних. У походах несли також синьо-жовті прапори з написами “Хай живе вільна Украї­на!”. При вул. Тарнавського, ч. 7 був Українсь­кий військовий клюб ім. гетьмана П. Полуботка, а на бальконі того дому висів український прапор.
У червні 1917 р. через Тернопіль проходив на фронт українізований полк ім. гетьмана П. Сагайдачного. На переді їхала полкова оркестра на білих конях, грала марш Сагайдачного. Потім їхала кінна сотня, що мала на списах українські прапорці. Всі солдати мали українські стьожки на грудях. Полк зупинився перед домом, де був військовий клюб, один старшина привітав його промовою. Ми побачили тоді вперше “наше військо” в російській уніформі.
В українському театрі поставили на бажання полку кубанських козаків “Невольника” за поемою Т.[араса] Шевченка, Хоч це була постановка виключно для козаків, але я зумів переконати одного симпатягу-козака, що я “теж козацько­го роду”. А що він мав такого синка, як я, то взяв мене за руку і провів аж під сцену, я мав рідкіс­ну нагоду побачити повну залю козаків, нащад­ків наших запорожців, що незвичайно тепло сприймали цілу постанову. В першому ряді си­дів сивоусий полковник і старшина. Як банду­рист “Рубцьо” (сл. п. Іван Рубчак) заспівав думу “Я сьогодні щось дуже сумую, про козацькую славу згадав”, то з очей полковника поплили сльози. А з ним плакала ціла битком набита заля козаків... Такої постановки я ще не пере­живав!
І це було “наше військо”!
У перші роковини смерти Івана Франка від­бувся в Тернополі 29 червня 1917 р. найбільший здвиг, який коли-небудь там відбувся. В по­ході взяли участь понад 20000 народу з цілого Поділля, взяли масову участь і старшини та солдати російської армії. А наперед їхали наші артисти, І. Рубчак, ухарактеризований як геть­ман Хмельницький, з булавою в руках, за ним артисти в козацьких одягах, немов з картини “В’їзд Хмельницького до Києва”.
А як зближався пам’ятний листопад 1918 р., то наш пластовий курінь у Теребовлі ді­став наказ виконувати розпорядження Війсь­кового комітету, бути кур’єрами по селах, мобі­лізувати здібних до українського війська. Вночі з 2 на 3 листопада пластуни зі зброєю в ру­ках разом з вояками з австрійської армії зай­няли всі уряди, вивішували українські прапо­ри. І так здійснилися наші мрії по 5 роках, від пам’ятної ватри в 1913 р. в Теребовлі. Пластуни служили в українській міліції, потім в УГА, від­були славетний похід українських армій на Зо­лотоверхий Київ у 1919 році, але багато з них уже не вернулися домів, вони склали свої моло­ді, буйні голови на степах України або померли від поворотного тифу...
Пам’ятні слова Петра Франка стали дійсні­стю: ми продовжили бій під Полтавою!

А як вибухла Друга світова війна, то до Самбора ввійшов Український легіон під командою полк. Р.[омана] Сушка, але ненадовго! При кінці черв­ня 1941 р. ввійшов до Львова Український легіон під командою сотн. Р.[омана] Шухевича (обидва Романи були вихованцями Пласту. – Ред.), що уможливив відбути установчі збори та віднови­ти Українську державність 30.6.1941 року. Зроди­лися великі надії, але... розвіялися, як осінні листки...
Весною 1944 р. виїхав я на село. Ледви я приїхав, аж біжить донечка знайомих і кличе нас:
– Ходіть! Іде наше військо!
Ми вийшли на вулицю. Проходила частина УПА. Добре узброєна, хоч різна уніформа, але однострої. Видно було сувору дисципліну і добру команду. Селяни приймали їх цілим сер­цем і душею.
На початку липня 1944 р. їхав я поїздом зі Львова на захід. На одній станції над’їхав поїзд із заходу. Чути було українські пісні.
– Їде наше військо! – закликали наші по­дорожні.
Я заглянув у вікно. З вагону другого поїзду, що пристанув, вихилився старшина Саноцький і закликав:
– Як побачите мою дружину у Криниці, то вітайте від мене!
Я обіцяв, і обіцянку виконав.
Це їхала наша дивізія [“Галичина”] під Броди.
Минали роки, і добра слава про “наше війсь­ко” розносилася по наших таборах “діпістів” (переміщених осіб. – Ред.). Мабуть, у 1948 чи 1949 рр. прибула до табору в Ґанґгоферзідлюнґ під Реґенсбурґом група упістів, а між ними командир [Микола Савченко-]Байда, д-р [Богдан Яньо-]Крук-Мелодія (керівник Українського Червоного Хреста на Перемищині. – Ред.), пор. Лев Футала, прибули й упістки. Я вів тоді щотижневу “Живу газету”, запрошував їх поділитися споминами, а тоді заля не могла помістити всіх бажаючих їх побачити й почути.

Такий був сантимент до українського війська!

Іван ДУРБАК
Дж.: Дурбак І. Іде наше військо // Сурмач (Лондон). – 1983. – Ч. 1 – 4 (74 – 77). – С. 25 – 27.
На світлині – Іван Дурбак, автор спомину, та невідомий кіннотник УСС, 1915 – 1916 рр. Світлини надав Юрій Юзич.

В нашій літературі не віднині закорінилася одна дуже недобра звичка, чи, може, забобон. Пам’ятаю, що десь в 1930-х роках вийшла у Львові книжка “Холодний Яр”. Її темою була повстанська чинність нашого народу в 1920-х роках. Автор – людина дуже цікава (згинув при досить неясних обставинах по II Світовій війні, в таборі), учасник і самовидець подій, які були змальовані в книжці барвисто, але систематично і правдиво. До книги була додана навіть мапа, отже, найбільш документальна річ в того роду документальних, монографічних виданнях, яким в суті своїй був “Холодний Яр”. Але... на окладинці книжки стояло, оскільки пригадую, слово “повість” (документальний роман. – Ред.). І в той спосіб вартість книжки була зведена до мінімуму.
З’явилася у “Вістнику” відповідна рецензія, в якій досить ясно було висвітлено цілу абсурдальність тієї невластивої і шкідливої для книжки назви. Була нагода порозмовляти і з самим автором. Він ніби згоджувався, але видно було, що “з трудом”, без переконання. Щось змушувало його триматись тієї назви “повість”, замість природної й логічної назви “спогади”, чи, коли б треба було уникати особистого, “нариси”, чи щось в тім роді. Одначе назва “спогади” була найбільш відповідна.
В сусідських літературах з’являлися і з’являються цінні, а часом просто досконалі видання з мемуаристики. Авторами їх бувають також відомі письменники, хоч треба признати, що занадто “літературне оформлення” таких книжок не завжди додатньо відбивається на їх об’єктивній вартості. Бо “спогади” – це окремий рід письменства, що має свої специфічні закони й критерії.
Особливо цінні спогади про совєтську дійсність з’явилися в польській літературі останніх літ – відомого маляра й письменника Й. Чапського; невідомого перед тим в літературі б.[увшого] вояка Герлінґа і, врешті, звичайної, нікому невідомої, мешканки Львова п. М. Рудницької. Причім особисто вважаю, що власне її книжка “В домі неволі” є найцінніша і – коли вже говорити про її літературні якості – найбільш потрясаюча. Бо – нема де правди діти – літерат є завжди літерат, і “професійна вправність” літерата часто надає документальності непотрібний ретуш, а стилістичними навиками остуджує “температуру” пережитих подій. Але нікому з них в голову не приходила безсенсовна думка назвати свою книгу “повістю” чи “романом”. Та й не могла така думка прийти.
Винахід називати спогади романом чи повістю – це наш національний винахід, який любезні земляки могли б навіть опатентувати.
Пару літ тому вийшла в нас сильна й свіжо написана про совєтські суди й в’язниці книга “Сад Гетсиманський”. На обкладинці книжки зазначено навіть, що більшість прізвищ дієвих осіб не змінено. Спогадовий характер книжки кидається у вічі. Але... кидається у вічі теж слово “роман”, що стоїть під титулом книги на обкладинці її... Автор її І. Багряний, певно, й досі не домислюється, яку фатальну кривду він зробив своїй книжці, як він – тим одним словом – забив (знищив. – Ред.) 90 % її вартости.
Навіщо він це зробив? Для якої цілі? З яких спонук? Ці питання залишаю фахівцям з области психології, особливо національної. Звичайній бо логіці тут немає що робити: вона безсила перед того роду феноменами.
Але ця психологічна властивість на цім не кінчається. Бо й ті книги, що в нас носять назву “спогадів”, при ближчім розгляді виявляються – прошу не усміхатися – саме чимсь на подобу “повісті”: стільки бо в них чисто-літературних прикрас, стільки кепсько прихованого “діхтунґ”’у (художньої вигадки. – Ред.), стільки, одним словом, “творчих зусиль”, що й вартість тих спогадів, в кожнім разі, релятивна і вимагає надмірно-тверезого відношення у свідомого читача.
Знову повторяємо: логіка тут безпорадна. Хай цим займуться люди, покликані до того: професор Кульчицький чи, може, доцент Янів. Приходиться лише знову згадати і сконфронтувати ці наші публікації (напр., про кацети) (концтабори. – Ред.) із сусідськими.
Особливо врізалася в пам’ять невелика книжечка другорядного польського письменника (либонь, “Листи з-під кизилового дерева”), що вийшла десь у 1945 – 46 pp. Скільки в ній було “взиеслої” (піднесеної, натхненної. – Ред.) соромливості страждання, скільки ессенціональної скупости слова, скільки фантастично-живої дійсности земного пекла, перед яким німіє найбуйніша “мистецька” уява...
І стає якось ніяково і – навіть – заздрісно.

Е. М. [Євген МАЛАНЮК]
24.VІI.1953.
Публікація Михайла Шитка.
Набрав Максим Новак.

Від Романа Коваля.
Повністю погоджуюсь із висновками Євгена Маланюка. Я й сам їх дійшов років 20 тому. “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського в моїй редакції ще у 2008 році побачив світ без отого дурного визначення “документальний роман”, бо такий жанр понижував вагу свідчень Горліса-Горського про героїчну боротьбу українського народу, мовляв, автор навигадував, і все. Який героїзм українців, де ви його бачили? Та це фантазії автора! Тож у моїй редакції зазначено, що “Холодний Яр” – це спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. І в цьому мене підтримали Василь Шкляр і Віктор Рог, причетні до цього перевидання.
Чому ж Юрій Горліс-Горський погодився на це невдале формулювання? Думаю, що в цьому його переконали галицькі редактори, мовляв, пригодницький роман (та ще й документальний!) продаватиметься краще, ніж спогади. Та й не хотілося Юрієві публічно признаватися, що він убив за зраду Галю, закохану в нього. А так можна все списати на роман…
Дякую Михайлові Шитку, що надав мені цю важливу публікацію Євгена Маланюка, могилу якого я цього року вшанував на цвинтарі в Бавнд-Бруці.
Слава Євгенові Маланюку! І Юрієві Горлісу-Горському, який написав такі важливі спогади про боротьбу в Холодному Яру!

• Немає історичної пам’яті без вибіркової амнезії.
• Найважливіші сцени історії часто відбуваються за її лаштунками.
• Незамінних часто замінюють продажними.
• Правда нікчем – нікчемна правда.
• Розум, вільний від сумнівів, не вільний.
• Співчуття збагачує життя.
• Хто багато говорить, говорить багато зайвого.
• Порожні зазвичай ходять надуті.
• Людяність і нелюдяність – характерні риси людини.
• Чим уважніше його слухають, тим натхненніше він бреше.
• Я нічого нового не сказав, але як я це сказав!
• Ми віддаємо перевагу ідеям, які нас посилюють або виправдовують.
• Легше говорити людям правду, ніж вислуховувати її від інших.
• Знання міри – квінтесенція наших знань.
• Чим сильніша історична амнезія, тим глибша ностальгія за світлим минулим.
• Надійний спосіб подвоїти насолоду – посилити її муками совісті.
• Істина парадоксальна, парадоксальний і шлях її пізнання.
• Серед власних помилок немає непрощенних.
• Отруту для тирана розчиняють у нектарі лестощів.
• Суть компактна, інше – балачки.
• Чим краще ми озброєні, тим легше нашим ворогам знаходити з нами спільну мову.
• Краще недоговорити, ніж сказати зайве.
• Безпринципність – зворотний бік безхарактерності.
• Справедливість вища за закон, бо закон не завжди справедливий.
• Сумніви ведуть до істини, віра – приводить.

Андрій КОВАЛЬ, історик
(1956 – 2022)

Не можу стримати своїх емоцій від поїздки Романа Коваля у США. Яка це правильна людина, яка чиста і красива постать у нашому заплутаному сьогоденні.
Як багато зроблено і робиться ним для утвердження Української держави! Скільки імен, безпідставно забутих і викинутих з нашої пам’яті, з нашої культури, воскресив він, вивів із забуття в безсмертя. Це і Михайло Гаврилко, і Микола Міхновський, і Петро Болбочан, і Ренат Польовий, і герої “«Подєбрадського полку» Армії УНР”, і ціла низка борців за українську ідею, за національну свободу. Одні будують собі палаци, а другі відтворюють нашу, віками плюндровану, історію.
У США Роман Коваль відвідав українські музеї, вклонився праху борців за волю України, разом з Максимом Коляденком і Олею Сидій презентував англомовне видання Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, зустрівся з героями своїх книг, які спочивають на Українському цвинтарі в Бавнд-Бруці.
Вдячні Вам, Романе Миколайовичу, за науку. Ваші творчі шедеври збагачують нас добрим і вічним. Мені скоро стукне 91, але душа рветься до нового і світлого! Ваше тепле перо зігріває душу. На прочитаних числах “Незборимої нації” зазначаю: мудро, творчо, героїчно, ніжно і тепло.
І надалі творіть добро. Вдячна Вам за сумлінну працю на благо України.
Ми – незборимі!

Марія СИДОРЕНКО з Франкової Бібрки

11 липня їхала до Києва в маршрутці. Таке враження, що сіла в московську.
Спокійно звернулася з проханням розмовляти українською. У відповідь почула:
– Закрой рот… адєнь наушнікі… какая тєбє разніца… как хатім, так і разґаваріваєм...
Тоді я сказала, що мій син загинув не за те, щоб я чула цей “язик”. З їхнього боку хамство не припинилося, але вже не кричали на мене. Поки їхала до метро, вони всю дорогу мили мені кістки.
Ніхто з україномовних мене не підтримав.
Стає моторошно.
А один на задньому сидінні, сказав:
– Фаріон даґаварілась сваєю моваю, шльопнулі…
Ось такі реалії.

Тетяна ЗАХАРЧЕНКО

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.

“Хоробре серце Олега Куцина” Романа Коваля та Ірини Гармасій – 500 грн.
“100 історій Визвольної війни” Романа Коваля – 300 грн.
“Філософія сили” Романа Коваля  – 150 грн
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 700 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 250 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 200 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та скорочувати тексти.