27 січня о 7-й ранку увімкнула 1-й канал Українського радіо. Протягом цілого дня (вимкнула о 20-й) щогодини, у новинах, повідомлялося про річницю Голокосту. Якби ж так наполегливо радіо висвітлювало трагедію Голодомору українського народу!
Ось мій спогад про ті страшні дні.
Первомайськ, весна 1933 року. Город не копаний, нічого не посаджено і не посіяно. Весь заріс бур’яном і дерезою. Мені йшов четвертий рік, а братові Феліксові – сьомий. Ми ходили по городу, зривали листочки трави і клали до рота. Якщо листочок не мав неприємного запаху або смаку, з’їдали його, а травинки зривали і складали в пучечки, які потім несли мамі.
Ніби це було вчора. Бачу, як мама виходить із хати, йде до лавки, що стоїть під хатою, спираючись правою рукою на стіну. На лівій тримає Юрасика, якого народила декілька днів тому – 22 квітня. Кладемо пучечки трави на лавку. Мама їсть траву і годує грудьми дитя. Я дивлюсь на маму і кажу їй, що в неї ноги як у слоника, що на малюнку у книжці. Мама сумно усміхається, гладить мене по голівці, приказуючи, що я дуже спостережлива…
І тільки в 1947 р., під час третьої голодівки, організованої Москвою, вона скаже, що в 33-му вона опухла від голоду, тому й ноги в неї були “як у слоника”.
У середині 1950-х рр. у Первомайську, де ми жили, відкрився ювелірний магазин. Відвідавши його, мама сказала, що хотіла побачити такі сережки, які були в неї ще в 1933-му і вона дала їх своїй мамі Соні, а та віднесла разом зі своєю обручкою в Торгсин, перед тим як мама мала народити Юрка. Я бачила, як мамі важко згадувати про це, тому тільки запитала, навіщо вона так зробила. І мама відповіла: “Щоб вижити”.
Так люди за безцінь віддавали дорогі – і пам’ятні! – речі, щоб вижити, а євреї в Торгсинах озолочувались.
Тепер ми в Україні відзначаємо жертви Голокосту, а кнесет Держави Ізраїль досі не визнав факту геноциду українського народу.
Хіба ж це справедливо?
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, 1930 р. н. |
