 15 лютого 2022 р. виповниться 30 років від дня смерті козака Богданівського полку та 1-го кінного полку Чорних запорожців, випускника Української господарської академії в Подєбрадах, талановитого скульптора Валентина Івановича Сім’янціва (Сімянцева).
У книжці “Батькам скажеш, що був чесний” я опублікував розповідь під назвою “Одіссея богданівця Валентина Сім’янціва”. У ній використав і його особову справу, яку розшукав ще 2004 року в ЦДАВО України – у фондах Української господарської академії в Подєбрадах.
Ось початок моєї розповіді: “«Коли в кого серце тужить за людиною, – нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей...» – так починаються спогади Валентина Сім’янціва (Сімянцева), козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше – 3-ї (Богданівської) сотні полку Чорних запорожців. «Наша сотня, – розповідав Сім’янців, – це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення». Богданівська сотня ділилася на «квартири» – по 4 – 6 осіб. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, у другій – ті, що «занадто не цуралися» прекрасної статі, а в третій – ті, що завжди лізли вперед...
Звичайно «квартира» мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою, без голосувань. Ці люди були моральними авторитетами і «загальним сумлінням сотні». Такою совістю у «квартирі» Валентина Сім’янціва був Андрій Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, Андрій завжди головував за столом. Був він талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів примовляти. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня – тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи влучно збив кількох ворогів. Герою кричали «Слава!», а він мусив у деталях розповісти, «як воно було». Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Андрій. Траплялося, що Пасько когось обносив. «Це була кара, страшна кара». Її мало хто чекав – своєчасно «змивався» з «квартири». З’являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже діставав від старшого першу чарку – і все забувалося (…). Першу чарку часто пив Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти йому. Це була його, Переведенця, робота.
Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар’єргард, вони маскувалися (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз’їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат – і дужі коні виносять їх на безпечну відстань. «Чи повірив би я тоді (та й тепер), – писав на еміграції Валентин Сім’янців, – що може бути на світі краще, як у нашій сотні?» Козакування в Богданівський сотні багатьом дало «на решту життя радість прожитого»”.
Валентин Сім’янців мене давно цікавив. Він приваблював і як хоробрий воїн, і як небуденний автор спогадів, і як талановитий скульптор. Хоч і писав він суржиком, з помилками, але спогади його надзвичайні – Валентин мав дар – і чар! – слова. Це видно з наведених вище його цитат. Коли читаєш його спогади, ніби дивишся фільм про Визвольну боротьбу українського народу…
Я вшановував могилу його рідних у Подєбрадах, разом з Віктором Моренцем відвідав подєбрадський будинок, де він жив, у Подєбрадах зустрівся з його сином Радомиром (у 1990-х – заступником старости Подєбрад), мені вдалося (разом з Віктором Моренцем) привезти з Чехії його особистий архів – близько ста світлин, листи, всі його нагороди, зокрема й Залізний хрест та Хрест Симона Петлюри, а також грамоти до Залізного хреста і Хреста Симона Петлюри, інші документи, спогади його брата Олекси (опубліковані мною у книжці “Сумщина в боротьбі”).
Тому з особливою радістю вперше публікую унікальний документ – “Бойову атестацію”, яку дав Валентинові його командир – легендарний Петро Дяченко. Розшукав документ Юрій Юзич. Цитую: “За весь час в дорученому мені [кінному] полку [Чорних запорожців] Хорунжий [Валентин] Семянців (Сім’янців, Сімянцев. – Ред.) зарекомендував себе з самого кращого боку во всіх відношеннях. В бійці спокійний, хоробрий, распорядительний, завжде уявляв собою зразок для своїх підлеглих. В приватньому життю завжде турбувався про своїх підлеглих, гарний організатор, настойчивий в своїх вимогах, взагалі, Хорунжий Семянців – чоловік діла, а не слова. Преданий ділу служення на користь «Рідної Батьківщини». Командір Кінного Чорних Запорожців полку. 8 червня 1921 року. Полковник (Дяченко, підпис)” (Biblioteka Narodowa w Warszawiе. – Archiwum im. Tarasa Szcwczenki. – Mf. 68846. – S. 325).
Цю надзвичайну атестацію написав легендарний воїн, командир непереможного полку Чорних запорожців Петро Дяченко! Після його смерті (23 квітня 1965 р.) Валентин створив пречудове погруддя, встановлене на могилі командира чорношличників на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруці (США). У лютому 1992 р. на цьому ж кладовищі поховали й Валентина Сім’янціва. Ще за життя він створив собі красивий надмогильний пам’ятник. У верхній його частині ми бачимо два мистецькі медальйони, один із зображенням козака Валентина із чубом аж за вухо, другий медальйон присвячений лицарям Залізного хреста. Цією найвищою нагородою Армії УНР був нагороджений і Валентин Сім’янців, учасник Першого зимового походу. На пам’ятнику викарбувані слова, які були його життєвим кредо: “І чим би я виправдав своє життя, коли б добра доля не дала мені мого козакування”.
15 лютого виповнюється 30 років від дня смерті славного сина України зі Слобожанщини – козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку та 3-ї кінної (Богданівської) сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців, автора цінних спогадів про Визвольну боротьбу, талановитого скульптора Валентина Івановича Сім’янціва (Сімянцева). Вічна слава! Роман КОВАЛЬ
На світлинах – Валентин Сім’янців 
|
