У ніч на Водохреща наснився мені Тарас Силенко, який відійшов у засвіти торік у червні. Ми сиділи на лаві за спинами гостей, які зібралися на якусь національну подію. Більшість були в українських строях та вишиванках. Людей було ні мало, ні багато.
Захід мали провести ми з Тарасом. Як завжди, я хотів уточнити, що Тарас співатиме. Але він не захотів зі мною узгоджувати і почав повільно уздовж стіни віддалятися у протилежний бік зали. Обличчя його було спокійне, не виражало ні смутку, ні радості.
І ось ми за столом, перед нами рідні нам люди, які чекають початку.
Після короткого вступу я вийшов у сусідні двері, щоб не відволікати уваги слухачів від Тараса.
Коли повернувся, Тарас грав на кобзі, а стіл обсіли діти у вишиванках, малі, 5 – 6 років, малювали, ліпили, а на протилежному боці дівчатка років 12 – 14 натхненно, якось сонцерадісно підспівували Тарасові, залюблено дивлячись йому в очі. Але його обличчя не виражало радості, було спокійно-елегійне, дещо відсторонене. Коли ми раніше виступали з Тарасом у школах, то до дітей він схилявся з ніжною увагою. А тут…
Таке враження, що він знав, що вже помер, що це останні миті прощання з українським світом, який його любив…
Моїх книжок на столі не було, значить, це була не їхня презентація, а прощальний концерт кобзаря Тараса Силенка. Але ні, слово “концерт” не підходить, це було прощальне Тарасове повернення. Хтось змилосердився і відпустив його ще раз в Україну.
Я прокинувся з радісним відчуттям тихо-теплої зустрічі з другом-товаришем, якого вже півроку немає поруч.
Наприкінці цього року Тарасові мало б виповнитися п’ятдесят...
Роман КОВАЛЬ
На світлині – Тарас Силенко серед членів Історичного клубу “Холодний Яр” та вояків біля могили гайдамацького ватажка Гната Голого. Кресельці, Холодний Яр, 13 жовтня 2019 р.
|
