Кирило Євлампійович Бондарук народився 1898 р. в с. Катеринці, нині Первомайського району Миколаївської області. “Був допитливим, нічого не сприймав на віру”, – писав М. Ковальчук (тут і далі цитую його розвідку “Хто він, отаман Лихо?”. – Прибузький вісник. – 1995. – №№ 94, 95, 97, 99, 100; 1996. – №№ 3, 4).
Хлопцеві поталанило на вчителя. Від нього Кирило довідався, “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”. Завдяки вчителеві Лаврентію Петренку юнак “усвідомив себе українцем, а не малоросом. Тарас Шевченко став його провідною зіркою на все життя”.
“Ріс Кирило міцним, сильним, здоровим. Був гарячкуватим, але вмів уважно вислуховувати співрозмовника. Мав звичку заступатися за менших і слабших... В селі поважали його, як людину пряму і правдиву, безкорисливу і чесну. Сільські хлопчаки намагалися наслідувати його”, – розповідав М. Ковальчук.
У середині березня 1917 р. до села докотилися чутки про революцію в Петербурзі та зречення царя. Кирило відчув: для його народу насуваються епохальні події. У такий час удома сидіти не можна! За чотири золотих десятки з карбованим Миколою II на аверсі він “виміняв у колишнього ананьївського жандарма шаблю і пістоль”.
Коли дійшла чутка, що в Умані формується якась українська частина, Кирило вже знав, де шукати однодумців. І попрохав місцевого священика благословити його “на боротьбу за свободу матері-України”. Прийнявши благословення, разом з односельцем Степаном Доценком на початку травня 1917 р. подалися до Умані…
П’ять років воював за Україну Кирило Бондарук. Увійшов в історію як отаман Лихо. Здобув чимало перемог, зазнав великих втрат. Найстрашнішою була загибель рідних: начальник повітової ЧК Корнєєв, не зумівши зловити отамана, послав чекістів знищити його родину. У той день російські кати розстріляли його матір Тетяну, молодшого брата Тимофія, сестру Наталку, її чоловіка Семена Лебедушка, а також сусіда – начальника ст. Кам’яний Міст Гертаховського і його неповнолітнього сина Миколку.
Отаманового батька Євлампія під час кривавої розправи не було вдома. Повернувшись і побачивши вбитих родичів, він збожеволів. Ходив селами, “розшукуючи своїх дітей”. Восени 1921 р. він “знайшов” сина…
Ця осінь була нещасливою для багатьох отаманів. Останній бій Лиха-Бондарука відбувся в околицях Врадіївки. Зрозумівши, що більшовицьке оточення відділом не прорвати, Бондарук дав наказ повстанцям розсіятися і самотужки вириватися з ворожих лещат. Сам же, роззброївши червоноармійця і забравши в нього коня, помчав до лісу, що біля хутора Розумівки. Але більшовицька куля все ж наздогнала отамана... “В протоколі огляду тіла зазначалось, що, крім малогабаритного томика «Кобзаря», у вбитого не виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей”.
Для упізнання тіла привезли батька. Євлампій кілька хвилин вдивлявся в обличчя сина і, врешті, не промовивши слова, знепритомнів. Так він “знайшов” свого сина. Було йому 23 роки.
Вклонімося козакові, який навесні 1917-го, вимінявши за чотири золоті монети шаблю та пістоля, з томиком “Кобзаря” гідно пройшов дорогами Великої Вітчизняної війни українського народу проти російських загарбників!
Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Лихо-Бондарук, Головнокомандуючий повстанцями Херсонщини // Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. – Київ: Правда Ярославичів, 1998. – С. 292 – 298.
|
