Про легендарну стійкість української піхоти очевидці (як наші, так і іноземні) писали не раз. Наводжу маловідоме свідчення артилерійського полковника, чорноморського козака Степана Шарапа (ХІХ ст.). “Відома вже давня істина, що між українцем і великоросом є глибока різниця в головних рисах характеру, – писав він. – Без упередженості, зовсім ненавмисно доводилося мені спостерігати цю різницю в приватному житті за різних обставин, при спостереженні людей різних соціальних верств і різного віку, а головне, під час бою... Великорос жваво, з посмішкою кидається вперед, незважаючи на небезпеку, і, якщо переможе, з тією ж посмішкою, але із скотським виразом на губах коле і рубає все, що під руку підвернеться, не розбираючи ні статі, ні віку... Але якщо зустрінеться така відсіч, що треба турбуватися за свою шкіру, з’являється вже не благорозумний відступ, а просто паніка... лови і ріж як вівець. Українці ж зовсім навпаки – якщо дисципліновані та хоч трохи обстріляні. На діло вони йдуть несхоча, похмуро і, якщо є хоча б мізерна можливість ухилитися, ухильнуться обов’язково... мовляв, «не нашу сотню рубають!». До переможених набагато більше поблажливі. Але якщо увійдуть в діло, займуть свої бойові місця і побачать падаючих товаришів, тоді вже вони приростають до землі. Від них рідко почуєте «уррра!» та сигнал до відступу, а накази начальства... мало діють. Вони відступають повільно, крок за кроком і вбитого товариша дуже і дуже нечасто залишать. Повернувшися з поля бою, вони також похмурі, зрідка пробавляючись кпином з якогось казуса у ділі”. Дмитро БІЛИЙ, доктор історичних наук |
