Холодний Яр став мені майже другою домівкою. Він надихає мене краєвидами та історією. Попри похмурі дні, пейзажі тут живописні.
Під час першого відвідування Холодного Яру в мене не вистачило часу, щоб насолодитися подорожжю. Почавши читати “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, я настільки захопилася, настільки мене охопили жаль і співчуття до всіх, хто боровся за визволення країни, що надихнулася на низку сюжетно-композиційних робіт… Мені захотілося знову побачити місця подій, відчути, як це було насправді, побачити монументи і місця боротьби за волю нашої країни.
Холодноярський ліс – мабуть, одне з найкращих місць в Україні, які я бачила. Не знаю, як в інші пори року, але влітку він неймовірно гарний, особливо коли промені сонця падають поміж дерев і потрапляють на маленькі рослинки…
Нещодавно випав другий шанс потрапити до Холодного Яру – на 31-ші вшанування героїв Холодного Яру. Я безмежно вдячна пані Ользі Кузьміній – матері загиблого воїна Тараса “Арго”, а також його братові “Назу”, який продовжує боротьбу, її двоюрідному братові Олександрові за те, що погодилися взяти із собою незнайому людину і подарувати можливість побувати тут ще раз.
Попри похмурі жовтневі дні й маленький дощик, у цьому місці я все одно побачила щось рідне й спокійне. Мені, як людині з міста, частенько хочеться відпочити від міської метушні. У Холодному Яру можна побути зі своїми думками наодинці. Намагатимусь улітку приїхати сюди на пленер, бо краєвиди тут справді соковиті.
Цього разу я мала більше часу, щоб уявити й пережити спогади Горліса-Горського. Неймовірні відчуття, коли їдеш повз ліс і розумієш, що десь там, сто років тому, козаки-повстанці їздили верхи та бігали тими лісовими пагорбами; коли розумієш, що маєш змогу йти тією ж дорогою, що й Юрко разом з Андрієм Чорнотою, отаманом кінної сотні Холодного Яру, та іншими козаками – йшли селами, співаючи пісні.
Удруге вклонилася могилі сотника Івана Компанійця – важливе для мене місце. З неї і почався мій інтерес до козаків-повстанців. Вклонилася і могилі Василя Чучупака, Головного отамана Холодного Яру. Дякую Олександрові за те, що відвіз мене сюди.
Мені не вперше стояти поруч і бачити, як люди прощаються із загиблими воїнами, але вшанування пам’яті героїв у Холодному Яру були особливі. Промови побратимів брали за живе: сум і гнів змішалися воєдино. Росія забирає в нас найдорожче, що ми маємо.
Наступного року я випускатимусь із художнього училища. Час уже думати над дипломом. Горю бажанням намалювати якомога більше портретів холодноярців, ще глибше зануритись у таємниці Холодного Яру, щоб написати фінальну роботу на цю тему. Найголовніше – не покладати рук. Тоді все вийде – це буде моїм початком прославлення історії України.
Наталія КІРЯК
Одеса |
