 Торік 19 вересня на фронті безвісті зник скульптор Дмитро Бур’ян, козак Історичного клубу “Холодний Яр”. Пропонуємо вам розповідь про його дитячі роки мами Тамари, яка щодня випасає своїх козенят у с. Благодатному на Черкащині, весь час виглядаючи сина Будучи при надії на 38-му році, приснився сон, ніби опустився наді мною орел, припрошуючи злетіти з ним, я вхопила його за лапи і він поніс мене у вись.
Після пологів лікарі сказали, що у новонародженого шия була двічі оповита пуповиною – народжений у сорочечці.
Ріс Дмитрик спостережливим, слухняним, старанним. Все найкраще в моєму житті пов’язане із сином.
Пішов в рік, ні разу не впавши, виважуючи кожний крок. Поранився вперше, коли на дорослому велосипеді влетів у яму, тоді йому було 6 років. В очах жах, а не заплакав.
Вчителька початкових класів казала: підків на ходу не куватиме, але наполегливістю досягатиме мети.
Старша сестричка Олена в педучилищі навчалася, спостерігаючи як братик у 2,5 рочки малює, зауважила наскільки він випереджає програму свого віку.
Малювати вчився спершу на коміксах про козаків з дитячого журналу “Соняшник”.
На п’ятому році в День захисту дітей проводився дитячий конкурс малюнку на асфальті біля пам’ятника Богданові Хмельницькому, Дмитрик намалював козака на коні. При перегляді сивочолий чоловік порадив привести синочка в художній навчальний заклад. У вересні ми так і зробили. Ще першокласником він визначився – буду художником.
Дмитрик був схильним до повноти, то ми, крім малювання та ліплення водили його ще на танці в дитячий ансамбль народного танцю “Вогник”. Підріс, самостійно вибирав і відвідував секції карате, баскетболу, орієнтування на місцевості. Влітку їздив у турпоходи.
Якось попросив купити хом’яка, бо в однокімнатній квартирі на більшу тваринку місця не було. Сказав: “Нема кому віддатися у вільну хвилинку”. Був папужка та втік через кватирку.
У першу річницю народження виклали перед немовлям: машинку, дзеркало, книжечку, гроші. Дмитричок вибрав книжечку. Так книжкам і залишився вірний. Мабуть, тому і насмілився в улюблений “Соняшник” на конкурс “Легенди рідного краю” надіслати розповіді, які чув від дідуся. Враження від загибелі у с. Благодатному трьох молоденьких чорногузиків (через електродроти) залишилися в пам’яті на роки. Він написав і намалював про це також, в надії, що дорослі прочитають і упередять такі трагедії.
За підсумком року Дмитрик став одним із чотирьох нагороджених видавництвом журналу. Вручали нагороди в Будинку письменників у Києві на вул. Банковій. Леся Воронина, редакторка журналу, створила справжнє свято. Переможців нагородили не лише грамотами, а й співом кобзарика Святослава Силенка та цінними подарунками. Дмитрові дістався фотоапарат і бібліотечка.
У дев’ятирічному віці синок заслужив ще й від Українського фонду культури відзнаку за картину – напад козаків на чайках на турецьку галеру.
Маючи за плечами навчання в трьох черкаських художніх закладах і ці нагороди, Дмитро вирішив вступати в художню школу-інтернат ім. Тараса Шевченка, щоб надалі поступити в Художню академію. Підказала цей шлях його вчителька з Черкаської школи мистецтв.
Уже навчаючись у Києві, у газеті “Слово Просвіти” прочитав оголошення про конкурс “Шевченко в моєму серці”. Для нашої родини Кобзар був дороговказом, тож Дмитро намалював на мотиви творів Шевченка картину і надіслав на конкурс. І став лауреатом. Нагородження проходило в Музеї ім. Тараса Шевченка. Іван Дзюба, вручаючи нагороду, відзначив, що лауреату теж тринадцятий минає.
За премію Дмитро захотів телевізора придбати, бо вже років п’ять минуло як старий зламався.
Через рік ще і в Будинку вчителя завдяки синові побувала – на нагородженні лауреатів конкурсу “Шевченко в моєму серці” – та вперше наживо почула ліру Тараса Компаніченка.
Завершуючи школу (щоб впевненіше поступати в Художню академію) Дмитро підготував дві персональні виставки скульптур у пластиліні. Перша була присвячена 16-й річниці Незалежності України. Це було щось нове для Черкас. Краєзнавчий музей продовжив її аж до зими. На другій виставці була і шкільна випускна робота “Іду на ви” – вже гіпсова.
Вступ до академії припав на рік запровадження ЗНО. Своєю працею син досягнув мети. Стипендію і підробітки відносив на “Петрівку”, де купував книгу за книгою.
Після строкової служби подарував свою бібліотеку юнацькій бібліотеці Черкас імені улюбленого Василя Симоненка (близько 700 книг). До 75-ї річниці з дня народження Василя Симоненка Дмитро створив виставку у Художньому музеї, присвячену йому та шестидесятникам, пригадую було червоне погруддя Алли Горської.
Бакалаврська робота – Василь Стус, дипломна – Сергій Нігоян. Ми були присутні, як Сергієве тіло, прикрите червоним з білими сонечками покривалом, вантажили в авто напроти пам’ятника Валерію Лобановському. Взяла я участь і у відспівуванні Михайла Жизнєвського у Михайлівському Золотоверхому Соборі.
Погруддя батька Устима Голоднюка і Михайла Жизнєвського та проєкт дипломної роботи з Сергієм Нігояном Дмитро виставляв у Черкаському художньому музеї на виставці “Бунт 25”. Дмитрові тоді виповнилось 25, власне до цієї дати він і запланував виставку). Роботу “Бунт” викрали. Довелося переливати нову, бо вона вже була на обліку музею. Ми ще тоді жартували, що не лише книги В. Шкляра можуть поцупити.
На виставці з нагоди 20-ї річниці Незалежності було і погруддя Михайла Гаврилка. Геніальний художник Микола Теліженко сказав тоді: “Це не бур’ян – це медонос”.
У Дмитра не було ворогів, лише поціновувачі, хіба поодинокі заздрісними – один написав: “Пупка не надірви”.
Торік, напередодні Дня Незалежності, до нас у двір прибився сіро-коричневий лебедик (видно тільки ставав на крило), а 22 серпня надіслав синочок останнє повідомлення. 9 вересня о 7.10 крайня голубенька галочка залишилася від Дмитрика у ватсапі…
Отака крилата доля у сорочечці народженого. Перші пів року хоч сни із синочком пір’їнками прилітали, а нині чекаємо на диво. Була в Дмитра скульптура “Кара” – на козацькій могилі сидить старий бандурист, а поряд ворон.
Наші два зяті – Сергій і Олег – карають нещадно нелюдів. Слава ЗСУ! Смерть ворогам! Тамара МАРТИНЕНКО, мама Дмитра Бур’яна
Черкащина 
|
