 Про передмову до майбутньої книги Романа Коваля і Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні. 1914 – 1920-ті рр. Історії, життєписи, спогади, документи”. Романе Миколайовичу, передмову прочитав. Враження дуже сильні. І, чесно кажучи, найбільше мене зачепила навіть не військова складова, а те, як через ці дитячі спогади видно процес формування українця і ставлення до своєї держави.
Особливо історія Івана Дурбака: ніби прості дитячі спогади, проте в них дуже багато про те, як народжується відчуття: “це наше”, “це моя країна”, “це моє військо”. І як сильно на дитину можуть впливати образи, пісні, книжки, форма, традиції, приклад старших. Це мені близьке, бо у схожий спосіб я намагаюсь впливати на слухачів Патрульної академії. І як показала тривала практика – це дуже дієво.
Ще мене, як поліцейського, особливо зачепила історія Школи українських пластунів у таборі Щипйорно початку 1920-х. Себто виховання – це не просто навчити. Цих дітей війна скалічила, зробила жорсткими, недовірливими, агресивними. І педагоги-вояки поставили перед собою завдання не просто дати їм знання, а повернути людські якості: честь, самоповагу, дисципліну, здатність жити серед інших людей, відповідальність. Оце для мене дуже сильна історія. Це те, що нам треба сьогодні! Я до сліз радий, що Ви нам повертаєте ці історії та спосіб повернення до національного “я”.
Я ж читаю не тільки як людина, яка любить історію, а й як офіцер, який щодня працює з людьми. Бо проблема насправді нікуди не зникла. Ми й сьогодні маємо справу з людьми, яких треба не просто чомусь навчити, а сформувати як вартісні українські особистості, як громадян України. І дуже цікаво бачити, що століття тому українські педагоги-вояки думали про це практично так само. Реально дрижаки беруть.
Ще одна річ, яка не відпускає, – наскільки багато ми втратили через те, що нам системно стирали пам’ять. Читаєш і постійно ловиш себе на думці: яке ж горе з нами сталося, що про цих людей ми дізнаємося лише зараз…
А фрагмент про прощання Костя Стецюренка з Україною дуже важкий. Дитина дивиться на свою землю і розуміє, що може більше ніколи її не побачити. Читаєш – і мимоволі переносиш їх на сьогоднішню Україну…
Ваше видання унікальне ще й тому, що воно повертає нам не просто імена, а людські обличчя. Не абстрактних “героїв Визвольних змагань”, а конкретних хлопців і дівчат, які боялися, мріяли, захоплювалися козаками, співали пісень, любили Україну і в якийсь момент опинилися перед вибором. І за це я Вам, Романе Миколайовичу, вклоняюсь.
Дякую, що надіслали. Це точно з тих текстів, які не просто читаєш – після них ще довго ходиш і думаєш.
Після видання – буду адаптовувати нові знання в своє виховання. Максим ЛОБОДЗІНСЬКИЙ, майор патрульної поліції,
Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
