 Коли Ви порадили прочитати розділ спогадів Катерини Серебрякової-Антонович про Міхновського, я пішла туди. І, як у Лесі Українки, майже увесь час, читаючи, “сміялась, щоб не плакати”. Бо то мені зрозуміло, бо то прямо мої історії, поведінковий патерн “наречена-втікачка” – це буквально лежить у тексті. Не “мені не подобався Міхновський”. Не “я не хотіла його бачити”. Вона пише: “Я зрозуміла, що справа серйозна, і я злякалася”.
І Катерина пише про Швейцарію, де потрібна лише її картка: “Я такої картки не послала, хоч мені й дуже хотілося це зробити” (!!!). Оце “хотілося, але не зробила” дуже важливе. Тобто проблема не в тому, що він їй байдужий. Якби був байдужий, не було б внутрішнього конфлікту.
Причому прекрасно видно специфічність реакції саме на нього. Вона сама порівнює: “Інших приятелів і товаришів я зовсім не боялася, могла з ними піти пізно ввечері… а з ним ось не пішла”. Тобто небезпечним для неї був не чоловік. Небезпечною стала значущість саме цього чоловіка.
А далі Крим. І тут уже майже немає чого психологічно домислювати, бо вона сама все називає. Класика поведінки – нудило від хвиль, але показати цього не могла перед ним. І лише після його слів “у вас заяча душа” до неї доходить, як то сприйняв Він. Вона хотіла близькості й водночас поведінкою демонструвала протилежне.
І оце її багаторічне повернення до фрази “заяча душа”, – вона пережила революцію, війну, бомбардування Києва, – а не могла забути цих двох слів усе життя. Це дуже багато говорить не про образу, а про те, наскільки глибоко саме він її зачепив.
І ще болючіше: після його смерті вона думає, що, якби залишилася в Києві, могла б його зупинити. А останнє: “І він заходив до мене…” Оце дуже виразне “а якби” – не можу уявити, як воно її краяло, ймовірно до скону.
Я бачу це як – історія любові, яка не відбулася. Саме не пристрасті, закоханості, кохання, а – любові. Це різні шахівниці. Якщо перші – то людське, то остання – то лише божественне – то те, що не знає статі, віку, форми – будь-якого людського виміру. То про ту любов, де доречне Вітгенштейнівське: про те, для чого людство не має слів, краще мовчати. Те, що могло бути між двома людьми, але одна з них у той момент не змогла витримати серйозності того, що починалося. Інна ЛУЩИК 
|
