У світ вийшли спогади командира 1-го кінного полку Чорних запорожців
Армії УНР Петра Дяченка “Чорні запорожці”.
Чорні вершники приходять уночі і кличуть у далеку дорогу, у подорож іншим часом, іншим простором. Не роздумуючи, вирушаєш за ними. Їхня потужна енергетика притягує як магніт. Поруч з вершниками з чорними шликами ти долаєш довгий шлях, сповнений бравурних, а часом і тріумфальних перемог.
По війні, на еміграції, командир Чорних запорожців Петро Дяченко із сумом спостерігає, як ворог знеславлює його рідну землю. Тож бере до рук перо і воскрешає події славного минулого. Так, славного, адже він не зазнав жодної поразки на полі бою! Лише за наказом нездалого командування він мусив відступати, постійно шукаючи відповідь на запитання “чому?!”. Чому ми відступали, коли козацтво сповнене снаги воювати?!
Перо Дяченка створює неповторний ефект присутності в гущавині подій. І здається, що не 90 літ розділяють нас, а все відбувається тут і зараз, ніби у тривимірному світі. І не хочеться повертатися до буденної реальності, відчувши хоча б на мить дух боротьби, запах пороху, почути іржання коней, побачити чорні шлики, якими грається вітер. І радісно йдеш переможним шляхом молодих ветеранів з ясними очима.
“Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Полтавщина, Харківщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ, – усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно”, – писав Петро Дяченко.
Цей шлях через майже всю Україну лише здається легким.
Переможно проминули чорні запорожці майже всю Україну, але мусили йти на еміграцію.
Як боляче читати про відступ української армії за Збруч. А сцени прощання козаків зі зброєю та вірними товаришами – кіньми! До кісток пробирає! А опис загибелі Петра Болбочана!.. Здається, що стоїш поруч і мовчки спостерігаєш, а в серці щем, а на щоці сльоза.
І не дає спокою питання: чому ми програли?!
Командир Чорних запорожців писав: “Якби ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.
Слушно зазначав історик Лев Шанковський: “Про те, “хто” і “чому” програв, судитиме ще історія, але на цьому суді полковник Дяченко може бути тільки за свідка, а не за обвинуваченого”.
Якби ж Петлюра та інші керівники УНР були такими як Дяченко та його старшини! Якби ж Петлюра та його “соратники” здобували славу на полі бою, а не імітували діяльність у штабах!
Завдяки Дяченкові дивишся на історію іншими очима, з’являється блиск в очах і віра, що можна перемогти навіть тоді, коли все проти тебе. Його спогади – невичерпне джерело наснаги для продовження боротьби. І хоч тривожні вітри віють в Україні, однак є віра, що ми таки виборемо кращу долю, бо в наших жилах тече кров Чорних запорожців.
Наталія МІНЯЙЛО
На світлині – Дмитро ҐОНТА, гарматник полку Чорних запорожців, бандурист. |
