Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


березень 2020

    > 25-ті вшанування героїв Холодного Яру
    > Вічна слава!
    > Отаман Маруся
    > Злата перемогла Росію
    > “Висока душа” Антона Цедіка та щире братство його друзів
    > Свято Наталії Кобринської
    > Юлія Ганущак, лицар Бронзового хреста заслуги
    > “Життя триває. Точиться війна”
    > Наші могили в Чехії
    > “Я любила його. Не встигла йому це сказати”
    > Хорунжий Танцюра з Поділля
    > “Подєбрадський полк” Армії УНР
    > Пленер “Холодний Яр-2020”
    > ldquo;Амазонка на коні”
    > “Амазонка на коні”
    > Історія одного бою
    >  З холодноярським вогнем у серці
    > Микола Литвин пішов за братом…
    > Українцям російська література непотрібна
    > Газета за березень 2020 р. у форматі *.pdf

25-ті вшанування героїв Холодного Яру

25-ті вшанування героїв Холодного Яру
відбудуться 1 – 3 травня 2020 р. на Черкащині та Кропивниччині.
Запрошуємо вояків, ветеранські, козацькі та громадські організації, волонтерів, митців, рідних борців за волю України і патріотичні партії взяти участь у святі українського духу з нагоди 25-літньої праці Історичного клубу “Холодний Яр”

1 травня. Хутір Буда та с. Медведівка Чигиринського р-ну
13.00. Буда. Покладання квітів до пам’ятника Героям Небесної Сотні. Голова оргкомітету Роман КОВАЛЬ відкриває 25-ті вшанування Героїв Холодного Яру.
13.15. Буда. Презентація скульптурного пленеру “Холодний Яр-2020”. Відкриття скульптур на славу героям Холодного Яру, які створили митці з Києва (Михайло ГОРЛОВИЙ, Руслан НАЙДА, Людмила МИСЬКО, Віталій СВЯТЕЦЬ, Антон КИРИЛЕНКО), Черкас (Дмитро БУР’ЯН) та Львова (Юрій МИСЬКО, Василь ЛЕВ і Наталія ЛЕЙКІНА).
13.00. Буда. Книжковий ярмарок. Персональна виставка художниці Марини СОЧЕНКО “Святі лики вояків 93-ї ОМБр «Холодний Яр»”. Персональна виставка художника Василя ГЕЛЕТКА “Україна войовнича”.
14.00. Буда. Літературна сцена Історичного клубу “Холодний Яр” (відповідальний Василь КОВТУН). Презентація нових книжок Романа КОВАЛЯ, Лариси НІЦОЙ, Євгена БУКЕТА, Василя КОВТУНА. Представлення видавництва Марка МЕЛЬНИКА. Казки Сашка ЛІРНИКА.
16.00. Буда. Подячний молебень Історичному клубові “Холодний Яр” за 25-літню працю в Холодному Яру (о. Василь, храм Св. Петра Калнишевського, ПЦУ).
16.30. Буда. Концерт кобзарів. Визвольна пісня від Коліївщини до українсько-російської війни на Донбасі. Ведучий – Роман КОВАЛЬ. Кобзарі Тарас КОМПАНІЧЕНКО, Тарас СИЛЕНКО, Михайло КОВАЛЬ і Василь ЛЮТИЙ.
18.30. Буда. Гутірка з Ларисою НІЦОЙ “Для дітей і дорослих”.
18.30. Медведівський краєзнавчий музей. Презентація скульптурного пленеру “Холодний Яр-2020”.
19.00. Медведівський будинок культури. Концерт народного аматорського хору “Прикарпаття” ім. Дениса Січинського (с. Угорники Івано-Франківської міської ради; худ. керівник Галина МАРТИНЕНКО).
21.00. Медведівський будинок культури. Фільм.
21.00. Буда. Сашко ЛІРНИК, “Казки на ніч про нечисту силу та козаків, які все здолають”.
23.00. Буда. Концерт “Опівночі біля дуба Максима Залізняка”.

2 травня, с. Мельники, Мотрин монастир, хутір Буда
10.00. Мельники, цвинтар. Покладання квітів на могилу Василя Чучупака та на братську могилу холодноярців. Слово пошани.
11.00. Мельники-центр. Меморіальний мітинг. Покладання квітів до пам’ятників Героям Холодного Яру, поручнику Юрієві Городянину (Горлісові-Горському) та родині Чучупаків. 
12.45. Вшанування могили сотника Івана Компанійця. Пісня кобзаря. Молитва українських націоналістів.
14.00. Холодноярське плато. Покладання квітів до меморіального знака на пам’ять про загиблих героїв 93-ї ОМБр “Холодний Яр”. Молебень за вояками полку гайдамаків Холодного Яру та 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, які загинули в боротьбі за волю України.
Освячення зброї.
15.00. – 22.00. Буда, літературно-музична сцена. “На славу Історичного клубу «Холодний Яр» та 93-ї ОМБр «Холодний Яр»”. Роман КОВАЛЬ і Василь КОВТУН. Лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій ВАСИЛЮК, Леся ОСТРОВСЬКА, Тарас КОМПАНІЧЕНКО (пісні Української революції 1917 – 1921 рр.), Лариса НІЦОЙ, Тарас СИЛЕНКО, Василь ЛЮТИЙ. Виступи військових і співорганізаторів.
16.15. – 17.00. Майстер-клас школи козацьких бойових мистецтв.
11.00 – 18.00. Буда, ярмарок народних майстрів, книжковий ярмарок.
19.00. Медведівка. Концерт, фільм.

3 травня, Медведівка, Розумівка, Соснівка, Цвітне, Цибулеве
10.00. Медведівка. Музей. Відкриття скульптур пленеру “Холодний Яр-2020”.
11.00. Село Розумівка Олександрівського р-ну Кропивницької обл.
Вшанування братської могили козаків Чорного Ворона.
13.00. Село Соснівка Олександрівського р-ну.
Покладання квітів до пам’ятника повстанцям Соснівки.
13.45. Село Цвітне Олександрівського р-ну.
Вшанування Пилипа Хмари та його козацтва.
15.00. Чорноліска Знам’янського р-ну. Покладання квітів на могилу дружини і сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка. Екскурсія до 300-літньої гайдамацької криниці.
16.00. – 16.45. Гайдамацька Січ, с. Цибулеве Знам’янського р-ну.
Поминальний обід. Виїзд додому.
17.00. Гутірка з Ларисою НІЦОЙ.

Хто бажає допомогти провести свято вшанування героїв Холодного Яру і стати співорганізаторами доброї справи, просимо надсилати кошти на картку Приватбанку Марини Хаперської 5168 7427 1193 6546. Марина – секретар оргкомітету 25-го вшанування Героїв Холодного Яру, у рамках якого відбувається цей пленер.
Якщо є бажання і можливість допомогти у проведенні скульптурного пленеру “Холодний Яр-2020”, просимо надсилати кошти координаторові пленеру Дмитру Бур’яну на його картку у Приватбанку 4149 4991 0225 2507, Бур’ян Дмитро Олексійович.
Свій внесок уже зробили музиканти та артисти, які погодились виступити безкоштовно – на знак подяки за 25-літню нашу працю в Холодному Яру.
Так само й скульптори з Києва, Черкас і Львова зроблять свої роботи безкоштовно та подарують Національному заповіднику “Чигирин”, Медведівському краєзнавчому музеєві та “Дикому хутору”.
Хвала і подяка добродіям та добродійкам! Закликаємо й інших митців та артистів зробити шляхетні подарунки з нагоди 25-літної праці Історичного клубу “Холодний Яр”.

Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету
Марина ХАПЕРСЬКА, секретар оргкомітету

#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
ПАРТНЕРИ: Національний заповідник “Чигирин”, історично-етнографічний комплекс “Дикий хутір”, Музбат, ГО “Туристичний рух Чигиринщини”, Київська орг. СОУ.
ІНФОРМАЦІЙНІ СПОНСОРИ: газети “Незборима нація”, “Українська культура”, “Голос Просвіти”, “Вечірні Черкаси”, “Шлях перемоги”, журнал “Український туризм”, “Емігрантське радіо”, РокРадіо, “Прочерк-інфо”.

#НезборимаНація Передплатний індекс НН – 33545.
Для передплатників Донецької та Луганської областей – індекс 87415.
Світлина Володимира Захарука



Вічна слава!

Брати Білінчуки – Дмитро “Хмара” і Василь “Сибіряк”. Дядько і батько нашого товариша – письменника Василя Портяка-Білінчука (31.03.1952, с. Кривопілля, Прикарпаття – 2.03.2019, Київ).
Дмитро Білінчук-“Хмара” –  сотенний сотні УПА ім. Богдана Хмельницького в курені “Перемога” (1944 – 1946), лицар Бронзового хреста бойової заслуги, а його брат Василь Білінчук-“Сибіряк” – вояк УПА, член Жаб’ївської СБ ОУН.
Пам’ятаємо, шануємо, любимо!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Цифрова колоризація Тараса Гладенького



Отаман Маруся

Невдовзі побачить світ книжка Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі” – про українсько-російську війну в 1917 – 1920-х рр. на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. Пропонуємо вашій увазі один з її розділів – “Отаман Маруся” із житомирської газети “Громадянин” (1919. – Ч. 12. – 7 вересня). Цю статтю розшукав історик Геннадій Махорін із Житомира. Особливості мови збережено.

В нашу добу загальної млявісти, легкодухісти, безнадійного чекання якоісь чужої допомоги та поради, разом з повною бездіяльністю та недбальством з боку більшости громадянства, старі зразки козацької завзятісти та сміливісти минулих часів Запоріжжа здаються нам лише гарними вигадками, казками.
Тим більш яскраво серед такого сумного оточення встають перед очима ті героїчні постаті, які наче deus exm achina (правильно: deus ex machina – несподіваний поворот у фабулі завдяки втручанню сторонніх могутніших сил чи обставин. – Ред.) з’являються з нетрів народніх.
Як коштовні діаманти горять вони на чолі рідного народу, як палкі гасла сучасністи кличуть вони нас до з’єднання, до облишення своїх персональних зацікавлень, до остаточної перемоги на хижими ворогом.
Ще на цих днях читачи бачили на сторінках “Громадянина” коротеньке повідомлення про д. Сніжка, 60-літнього дідка, поета-самородка, розстріляного большовиками. Тей поет-мученик, віддавши до війська повстанців свого рідного сина, під час нелюдських мук, допитів і розстрілу лаяв червоних катів... віршами. Хіба ж це не нагадує нам тих лицарів нашої сивої минувшини, які вміли не тільки славетно жити, але й вмірати?
Нині сучасність дає нам знов доказ того, що “не загинула ще сила козацька!” Селянка Маруся, жінка біля 30 років (насправді 16 р. – Ред.), становиться па чолі повстанського відділу в далеких північних задах відступаючого ворога, яко командант-проводирь.
Почувши в своєму рідному кутку про переможний наступ Галицького війська, вона вирішила особисто довідатись, “чи дійсно там працюють по військовому?”.
От з великою трудністю, пішки, вона приходе до м. Житоміру, з’являється до команди 2 Галицького корпусу, щоб власними очима побачити працю військового мозку.
Заходить Маруся до оперативного штабу бачить пильну, напружену працю старших і переконується в тому, що справа визволення рідного краю знаходиться в певних руках.
“Зараз бачу, що справді це прийшли люде, що дадуть нам дійсну помічь і що сумлінно для нас працюють”, – виливається з самої душі отамана-жінки.
І тепер Маруся спокійно повертається до дому, щоб завзято й негайно заатакувати зі своїм відділом хижацькі юрби большовиків.

О. Л.



Злата перемогла Росію

1920 року Москва знищила скульптора Михайла Гаврилка. А 100 р. потому його праправнучка Злата, маючи 11 років, перемогла Росію.
Перемогла 2 лютого на гімнастичному Brussels cap 2020.
Радіємо і щиро вітаємо нашу переможну Злату Стеців, яка здобула золото для України! Вона все розуміє. Її погляд (на фото) підтверджує це!
Сердечно вітаємо маму Уляну, батька Ярослава і дідуся Ореста Абрагамовича, дійсного члена Історичного клубу “Холодний Яр”.
Козачкам слава!

Роман КОВАЛЬ,
автор книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею“



“Висока душа” Антона Цедіка та щире братство його друзів

15 лютого 2020 р. в Києві вшановано Антона Цедіка-“Енея”, учасника Революції Гідності, який загинув під Іловайськом 29 серпня 2014 року. У цей день представлено книжку “Антон «Еней» Цедік – правдива душа в пошуках Істини“, яку впорядкували Олена Стоцька, Олена Голтвяниця та Ольга Цедик, мама героя.
Виступали товариші-майданівці, друзі зі “Свободи”, “Правого сектору”, побратими з батальйонів “Донбас” та “Січ”. Я уважно слухав і вдивлявся в обличчя. Боже, які гарні люди! Щирі, розумні, скромні, внутрішньо дисципліновані. Ніхто довго не говорив, а кожен встигав сказати головне. “Потоваришувавши з Антоном, я зрозумів, як мало я знаю”, – так висловився значно старший за нього майданівець Микола Годунок. “Він вірив у богообраність українського народу”, – це свідчення Олександра Костика. “Антон мав відчуття, що наближається велика війна, – повідав Олександр Зелений. – Він готувався до неї. Вивчав військову справу, тренувався, добровільно пішов до армії, відслужив у внутрішніх військах. Мріяв про службу у Французькому легіоні, – не з метою заробити грошей, а щоб здобути бойовий досвід”. “Це висока душа”, – таку оцінку висловила Анна Земко. 
“Щирий, надзвичайно цікавий, інтелігентний, ніколи не використовував московської лайки, – додав Олег Корнієнко. – Антон – рідновір. На Майдані був у сотні Святослава. Брав участь у боях на барикадах у першій лінії”.
Багато хто казав, що Антон з дитинства багато читав. “І на війну пішов з «Кобзарем» Тараса Шевченка та книжкою Романа Коваля «Отаман Зелений»”, – дав важливе для мене свідчення Володимир Дериведмідь, засновник українського книжкового магазину “Еней” у м. Бахмуті, названого на честь Антона Цедіка. 
“Це був воїн з лицарським серцем. Він пішов на смерть, аби нам здобути волю”, – підсумував його друг, ветеран АТО Володимир Паршевлюк.
“У час, коли Зеленський і його банда сміялися над Україною, глузували над Тарасом Шевченком, Антон загинув за Шевченкову Україну, – сказав я. – Тепер ці люди керують Україною, яку зневажають, беруть на кпини, хочуть продати. Це глум над жертвою Антона та всіх, хто загинув з іменем України на устах”.
Промовляли також голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, керівник Товариства політв’язнів Орина Сокульська, професор Галина Лозко з Миколаєва, народний депутат України 8-го скликання Юрій Бублик з Полтави, депутат Київради Володимир Бохняк, правнук отамана Зеленого В’ячеслав Цедик, ведучі вечора Максим Горбонос та Олена Стоцька, а син пані Олени Олександр прочитав текст гімну ОУН та вірш про Антона Цедіка Володимира Дериведмедя.
Вшанували Антона генеральний директор Музею революції гідності Ігор Пошивайло, дочка голови УГВР Кирила Осьмака Наталка Осьмак та лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк. На моє прохання Сергій виконав пісню на слова Миколи Щербака “Отаман Зелений” (муз. Тараса Силенка) – на пам’ять про отамана Зеленого та повстанський рід Цедіків із Трипілля, який уже сто років воює за Україну.
Сердечно дякували щирому братству Антонових друзів батьки героя – Ольга та Ігор Цедіки. У той день багато хто говорив, що вмерло тільки Антонове тіло, а дух його живий, продовжує животворити. “Війна триває, і Антон продовжує брати в ній участь. Дух його живий”, – так сказав Роман Чабановський з Полтави. “Він назавжди залишився в батальйоні «Донбас»”, – додала Тамара Довгич з “Правого сектору”.
“Душа Антона жива, вона нас сьогодні зібрала. У нас усе вийде, бо в нас є такі, як Антон”. Є! Не був, а серед нас, поруч із нами! 
Повертався додому в піднесеному настрої. Виявляється, нікуди не ділися ці світлі люди з Майдану! Вони ще скажуть своє слово! І липко-зелений туман розвіється. 
Майдан ще виконає свою історичну місію.
Друзі повстанця Антона Цедіка ще прийдуть на Печерські пагорби!
“У нас усе вийде, бо в нас є такі, як Антон”.

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”



Свято Наталії Кобринської

“Росте могутній дуб Івана Франка біля пам’ятника Наталії Кобринській, а вона, в буйних коралях, вишиваній сорочці, з таким самим поглядом, як і він, дивиться на своє місто, яке стало її кафедрою, з якої говорила з Україною, світом”. Так закінчує Роман Горак есе “Пустинь Кобринської”. І такими ж словами та вітальними виступами представника Болехівської міської ради, гостей з Івано-Франківська розпочалося в Болехові 26 січня свято пам’яті української письменниці, яка 100 р. тому відійшла в інші світи. Похована на цвинтарі в Болехові.
Перед учасниками свята постають останні роки життя Наталії Кобринської в Болехові, серед них є радісні та щасливі: співпраця з “Просвітою”, молодіжним руханковим товариством “Соколи”, з о. прелатом Володимиром Сухим, катехитом о. Андрієм Галандюком, з адвокатом Ґедимином Лисинецьким, суддею Григорієм Лучаківським, скульптором Михайлом Гаврилком, який творив у Болехові образ Тараса Шевченка в гіпсі, глині, металі…
Перша світова війна. Наталія Кобринська – свідок приходу в Галичину одвічного ворога нашої землі, який стоптав у Болехові працю української громади, знищивши будинок, де працювали “Просвіта” й молодіжні товариства. Російська армія по-звірячому нищила все, що пахло українським духом.
Наталія Кобринська пише воєнні новели. В одній з них передає свою мрію про незалежну Україну в образі герба із золотим плугом, що символізував би високий добробут українського народу та розвій його культури.
1918-й. Письменниця вітає народження ЗУНР. Запеклі бої стали для неї сигналом до праці: вона готує бандажі для поранених, збирає кошти для Червоного Хреста… Відступ Галицької армії став для неї горем. Разом з болехівчанами готує свячене для українських вояків, які покидають Болехів. Це було на Великдень. Тоді вона скаже прощальне слово. І це була її остання промова…
Ось спогад вчительки Євгенії Дригинич про смерть письменниці: “1920 рік. Останній раз була Наталія Кобринська (вже нездорова) в нас на другій Святій вечері перед Йорданом. На саме свято вже до церкви вона не прийшла. Ще декілька днів опісля ми відвідували хвору письменницю (…) Важко хвора на тиф Кобринська помирає. Всі українці Болехова в дуже морозний день відпровадили Її на місце спочинку. Кобринська хотіла, щоби на її гробі були написані слова: «Мене вже серце не болить». Ми так і зробили. Не боліло її вже серце, бо бачила, що багато жінок пішло за Її кличом” (Львів, 27 червня 1961 р.).
26 січня, на святі Наталії Кобринської на її пам’ять звучали стрілецькі пісні. Закінчилося свято фрагментом із фільму “Дивосвіт Наталії Кобринської” (за спогадом О. Дучимінської про могилу письменниці), віршем Марти Чопик “Журливо хмари сльози ронять”, піснею “Мене вже серце не болить” та виходом зі свічками на сцену всіх учасників свята. А в залі линула пісня Богдана і Левка Лепких “Чуєш, брате мій…”.

Лариса ДАРМОХВАЛ
Болехів



Юлія Ганущак, лицар Бронзового хреста заслуги

З нагоди 105-ї річниці від дня народження вшановано пам’ять Юлії Ганущак-“Галичанки”, підпільниці, референтки УЧХ Станіславівщини і Дрогобиччини.
Ініціювали вшанування журналістка Віра Перегіняк, просвітяни і союзянки, до яких долучилися ветерани УПА, селищна рада Войнилівської ОТГ, Довпотівська філія Войнилівського ліцею, директор Войнилівського ліцею Іван Тиніц. Із Болехова прибула подруга “Галичанки” – 99-річна Катерина Гаврилів-Данилів (“Зелена”).
Священники місцевих парафій УГКЦ і ПЦУ за участі церковного хору с. Довпотова відправили панахиду біля могили Юлії на сільському цвинтарі. Всі помолилися та заспівали повстанських пісень.
Юлія Ганущак народилася 31 січня 1915 р. в с. Довпотові. Навчалася у Дрогобицькій українській гімназії ім. Івана Франка при “Рідній школі”. Тут вступила до Пласту, який на той час поляки заборонили. Була курінною. По закінченні гімназії навчалася у Львівській вищій торговельній школі. Була секретаркою просвітницького товариства “Відродження” в Калуші. Організовувала юнацькі гуртки від Союзу українок і “Рідної школи” в селах Мостищі, Болохові, Бережниці, Зборі, Верхній.
“Люди тішилися, а я заплакала”, – згадувала Юлія початок перших совітів у вересні 1939 року. Дуже швидко серед учителів з’явилися сексоти, які донесли, що Юлія не дотримується навчальних програм. Чекісти двічі викликали її на допит. Про загрозу арешту Юлію попередив інспектор Калуського районного відділу освіти член ОУН Тарас Банах. Відтоді, з лютого 1941 р., перейшла в підпілля, а навесні стала членкинею ОУН. У травні того ж року совіти репресували її родину: батько помер на засланні в 1942-му, а мама повернулася в Довпотів через 5 років.
З весни 1943-го до лютого 1944 р. була провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу, потім – жіночої сітки і референтури УЧХ Станіславівського обласного проводу ОУН. У січні 1945 р. “Галичанка” – 1-й референт УЧХ новоствореного Дрогобицького обласного проводу ОУН. Заготовляла медикаменти, організовувала лікування бійців УПА в підпільних шпиталях, санітарні вишколи, збирала допомогу сім’ям підпільників, продукти й oдяг для вояків, а також oрганізoвувала курси прoпагандистів, співпрацювала із СБ OУН. За самовіддану працю “Галичанку” 25 квітня 1945 р. нагoрoдили Брoнзовим хрестом заслуги.
Заарештували її в с. Верхньому Синьoвидному Скoлівського району в червні 1946 року. Дoпитували у Дрoгoбицькій, пoтім у Лук’янівській тюрмі. Жорстоко били, через що вона часткoвo втратила слух. Підселяли до камери прoвoкатoрів, кидали в карцер. Юлія огoлoсила гoлoдування. “Помилування не просила, бо не так була вихована”, – сказала вона в інтерв’ю Марті Гавришко.
1 листопада 1946 р. окупанти засудили її до 10 рoків табoрів і 5 рoків пoзбавлення грoмадянських прав. Каралася в табoрах Мордовії та  Нoвoсибірська. 9 рoків, 7 місяців і 13 днів неволі! У 1956 р. повернулася в рідне село інвалідoм І групи.
Продовження вшанування Юлії Ганущак відбулося в Довпотівській гімназії. Промовляла голова Калуської філії Союзу українок Любов Липовська, а голова “Просвіти” Калущини Леся Кирилович запропонувала запровадити премію для медичних сестер ім. Юлії Ганущак. Голова Войнилівської ОТГ Мар’яна Масляк запевнила, що місцеві депутати підтримають це звернення. Теплими словами згадали землячку Євген Гірник та воїн ОУН-УПА Антон Мазур.
Вічна слава Юлії Ганущак!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”, калуська “Просвіта”



“Життя триває. Точиться війна”

5 лютого в Національній спілці письменників України відбувся вечір пам’яті поета Анатолія Лупиноса. Захід ініціювали учасники АТО Ігор Мазур-“Тополя” та Андрій Пастушенко-“Сивий”, друзі та побратими з УНСО. Мені довірили вести цей захід. Але спочатку ми зібралися на Байковому кладовищі на могилі Анатолія Лупиноса, якого вже 20 років немає з нами. А потім пішли до Музею історії України на виставку, присвячену пам’яті славного українця.
На вшанування приїхали дружина Ольга Володимирівна із сином Миколою, Михайло Ратушний, члени УНСО, учасники сучасної українсько-російської війни, про невідворотність якої Анатолій Лупиніс говорив ще на початку 1990-х. У Музеї історії України демонструвався фільм Олександра Муратова “Славний лицар українського народу”, були виставлені особисті речі та книжки поета, виступали побратими та друзі.
У Спілці письменників у теплій атмосфері спогадами поділилися політв’язень Василь Овсієнко, журналістка Зоя Загородня, перший командир батальйону ОУН Микола Коханівський, політичний емігрант Ельхам Нурієв, який розповів про нього витонченою українською мовою.
Промовляли заступник головного командира УНСО Ігор Мазур-“Тополя”, учасник бойових дій Славко Зінкевич і легендарний кіборг Андрій “Сивий”, який зачитав поему Анатолія Лупиноса “Я бачив, як безчестили мати”.
Із вдячним словом до присутніх звернувся син Анатолія Лупиноса Микола, який від себе, брата Івана і мами Ольги подякував організаторам за вшанування пам’яті батька і висловив вдячність усім тим, хто в окопах Донбасу продовжує батькову справу.
Співали бандурист Тарас Силенко, автор-виконавиця Неля Франчук, поет Василь Ковтун та очільниця мистецько-волонтерської групи “Вольниця” Світлана Касьяненко.
Окрасою вечора став виступ гурту “Рутенія” в складі Гриця Лук’яненка, Анатолія Сухого та Василя Лютого, які виконали пісні на слова Анатолія Лупиноса, зокрема “Ми випрягли волів”. А завершили маршем УНСО, до виконання якого долучились Ігор “Тополя” та Андрій “Сивий”. Цей марш став кульмінацією заходу.
Світла пам’ять Анатолію Лупиносу, словом якого ми надихаємось в боротьбі за нашу свободу!

Василь КОВТУН



Наші могили в Чехії

З допомогою каталогу ukrmemorial.eu кожен може дізнатися про відомі українські поховання на території Чеської Республіки. Можна дістати дані про точне місце розташування та стан пам’ятника чи могили, повідомляє “Історична правда”.
Дослідники з громадської організації “Український меморіал” закликають людей долучатися до роботи над каталогізацією українських поховань у Чехії та доповнювати інформацію на сайті. Додати нову пам’ятку можна самостійно.
“Дуже важливо упорядкувати місця української пам’яті в Чехії. Для посольства цей напрям став одним із головних пріоритетів у роботі, адже нації, які не пам’ятають свого минулого, не мають майбутнього”, – заявив посол України в Чехії Євген Перебийніс.



“Я любила його. Не встигла йому це сказати”

Так згадує “госпітальєрка” Ярина Чорногуз про Миколу Сорочука з Волині. “Сьогодні з життя пішов хлопець, якого я любила. Люблю...”  – написала медик-волонтер Ярина Чорногуз у Facebook 22 cічня 2020 року.
Ярина Чорногуз розповіла Цензор.НЕТ про знайомство в окопі, переказала Миколині слова про необхідність наступальної війни, “позачасовість” фронтового життя, обійми на прощання та спільні мрії, яким не судилося здійснитися.
“З Миколою я познайомилася в окопі, на шляху до позиції, де його згодом убили, – розповіла Ярина. – Ми проговорювали шлях евакуації поранених звідти до дороги, а назустріч нам якраз ішов Микола. Не можу передати словами, що відчула тієї миті… Він неймовірно відрізнявся від усіх інших бійців. Він заговорив до мене, ми зустрілися поглядами, і в мене склалося враження, що… як би це передати… склалося враження, що я бачу свого двійника. Тільки чоловіка.
Ми ховалися спершу… Я дуже боялася за репутацію «госпітальєрів», і пообіцяла собі, що у мене на війні ні з ким нічого не буде! Завжди попереджала бійців, що заливати до мене безглуздо, бо я на фронті заради війни. Моя функція – поділитися своїми медичними знаннями, зберегти життя пораненим, допомагати з лікуванням хворих... Багато хто – і Микола спочатку також – навіть звертався до мене на «Ви»: «Пані Яро, пані Яро... ».
Пізніше, коли ми вже були разом, я й далі боялася, що про «госпітальєрок» через нашу з ним історію розпускатимуть плітки, що мене саму виженуть із батальйону, і він мені написав тоді: «Я тобі обіцяю: все, що було між нами на цьому вопі, тут і залишиться». І дотримувався цього. Коли про мене питали, розповідав, що нічого в мене ні з ким немає… У Миколи були золоті руки. Дай йому будь-яку зброю – і він її розбере на частини та збере назад. Мене він навчив робити повний розбір АК та АГС, збирався навчити цього ж із СПГ. Пам’ятаю, як він вчив свого молодшого побратима робити повний розбір АК. І у цей час ми почали балакати. Він запитав мене: «Чому ти приїхала на війну?».
Я відповіла, що мене дуже засмучує те, що люди повелися на розмови про «мір», що кажуть, нібито «війна вже не та». І що поширено це вже не тільки серед людей, які не знають нічого про фронт, а інколи і серед тих, хто відвоював – вони зі зневагою ставляться до сьогоднішньої війни, до тих контрактників, які зараз приходять в армію. Я розповіла Миколі, що з 2014-го хотіла на передову, але через маленьку дитину не могла. Зараз моя донька підросла, я вже можу її залишати з рідними – і я одразу поїхала!.. Я сказала, що мені подобається бути на фронті, подобається бути «живим щитом». Що війна зараз оборонна, окопна, але все одно дуже складна, і я розумію, що якщо ми здамося – будемо окуповані Росією.
«Знаєш, – сказав Микола, – краще рік наступальної війни, ніж десять років такої, яка є зараз, і від якої всі божеволіють. Нехай краще батько прийде до сина на могилу, ніж у дурдом». Ці слова дуже вразили мене”.
Микола Сорочук загинув у День соборності. Дуже хочеться, щоб шляхетна кров волинянина зміцнила українську соборність – і душ, і земель.
Волинським козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлинах – Микола Сорочук і Ярина Чорногуз.



Хорунжий Танцюра з Поділля

ТАНЦЮРА Леонтій (Левко) Якович (23.05.1899, с. Мала Мочулка Гайсинського пов. Подільської губ., нині Теплицького р-ну Вінницької обл. – 4.03.1928, Подєбради, ЧСР). Військовий; звання – козак, хорунжий Армії УНР.
Народився від батьків Якова Івановича Танцюри та Євдокії Римар. Закінчивши 1914 року Гайсинську однокласну міністерську школу, “витримав іспит на однорічника ІІ розряду в 1917 р. при Гайсинській гімназії. В жовтні 1917 р. добровільно вступив до Української Армії. 15 січня 1919 р. був відправлений до Київської Інструкторської Школи Старшин, в якій перебував до 25 квітня 1919 р. В 1920 р. 21 листопаду інтернований в таборі Каліш ч. 10 в Польщі. В 1921 р. 20 квітня скінчив Школу Старшин при 3 Залізній Стрілецькій Дивізії. 1 червня 1922 р. вступив до гімназії ім. Т. Г. Шевченка, яку і скінчив 6 червня 1924 р.” (“Curriculum vitae”). Хорунжий 20-го куреня 3-ї Залізної дивізії. Парубок. Студент консульського відділу екон. ф-ту УГА в Подєбрадах.
У Подєбрадах написав про страшний день, який міг стати останнім у його житті. Ось уривок з “Моїх спогадів з визвольної боротьби”: “…У двері вагону влазить людина малого росту, чорний, в шкіряній тужурці, з наганом в руці. За ним слідував червоноармієць, який називав його «товаріщ-камендант». Коли він влазив до вагону, я подивився йому в вічі; в мене все захололо, я побачив, що помилування не буде. Тільки він вліз у вагон, зразу ж в упор вистрілив між очі раненому, що лежав по середині; голова цього нещасного була нарівні з моєю, – наші голови майже торкалися. Я бачив, як густа кров полинула йому з рани й заллила йому очі, лице. Він конвульсивно здер з моєї голови шапку і змяв її. (…) Пристріливши середнього, цей комендант направив свого нагана на мене майже в упор, але очі відвів у бік. Я побачив перед своїми очима чорну діру дула нагана, в голові промайнула думка «кінець...». Я зажмурив очі, серце перестало битися, я зімлів... В той самий мент, коли він вистрілив, набудь зажмуривши очі, я інстинктовно мотнув головою, бо куля голови не заділа. Порохом трохи опалило мене, а барабанна перепонка правого уха лопнула... Моє щастя, що в мент стрілу, я зімлів та лежав нерухомий, мов мертвий. Це сталося 23-го травня 1919 року о годині 5-ій ранку, в день мого янгола. (…) До вагону ввійшла доктор, три жінки в білих фартушках з червоними хрестами на них та санітар, який відтягнув від мене вбитих. Доктор і сестри почали робити мені перев’язку, розрізали чобіт. Нога була в страшному стані роздроблена кістка, кілька великих, рваних ран, – очевидячки, я був ранений кулеметною чергою. Я хотів подивитися на свою ногу, але сестри мені не дали. Одна присіла, положила мою голову собі на коліна. Друга схилилась наді мною так, щоб я не міг бачити, що там мені роблять з ногою. Моя голова лежала на колінах сестри, вона мені щось говорила, нахилилася наді мною, дивилася мені до очей... Того погляду я ніколи не забуду... Її очі дивилися на мене з таким жалем, з такою ласкою, з якою дивиться тільки мати, коли гине її дорога дитина... Мені так гарно стало на серці... Пригоди минулого дня були такі тяжкі, я не бачив ні одного співчуваючого погляду, і зараз – стільки ласки... Я сильно розплакався, а вона мене голубила і заспокоювала... Цей образ жінки в білім фартусі з червоним хрестом назавше лишився в моїй памяти. Тоді я зрозумів, скільки щастя й радости мали ранені, бачучи біля себе цих білих, світлих янголів. Ще й тепер, коли я зустрічаю жінку в білому з червоним хрестом, моє серце переповнюється до неї повагою, любов’ю, вдячністю...”
Смерть знайшла його в Подєбрадах. “Самогубство сталося коло 7-ої години вечора на луках села Клук біля Подєбрад: перший стріл поцілив собі в серце, але, мабуть, зістав в живих, – тоді вистрілив собі ще по-друге. (…) Покійний не залишив жадного допису, але з переглянутої переписки та з тих балачок, що він вів перед смертю, можна догадуватися, що він розчарувався в житті на ґрунті тяжких, ненормальних умовин емігрантського життя та пережитих страхіть останньої московсько-української війни. (…) Містимо його спогади, де читач побачить, як він вже раз дивився у вічі смерті та як душа його була скалічена московськими окупантами... Непевність положення його після скінчення високої школи – це була остання крапля, що переповнила келих терпіння: він часто застановлявся над тією думкою, що станеться з ним, коли закінчить Академію. Покійний був студентом 8 семестру, пильно вчився, та, здавалося, ніщо не віщало сумного кінця! За кілька місяців мав одержати дипльом інженера. Не судилося!..”

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3



“Подєбрадський полк” Армії УНР

ХОРИЩЕНКО Іван (9.03.1895, с. Журжинці Звенигородського пов. Київської губ., тепер Лисянського р-ну Черкаської обл. – після 28.05.1922). Агроном, військовий, педагог; командир сотні 4-ї Київської дивізії (1920), завідувач агр. дільницею земельного відділу Звенигородської пов. нар. упр.; звання – старшина Армії УНР.

САМОКІШИН (САМОКИШИН) Микола (Никола) (17.03.1901, м. Печеніжин, тепер Івано-Франківської обл. – після 28.04.1939). Військовий та громадський діяч, інженер; агроном філії “Сільського Господаря” в м. Ходорові (кін. 1930-х; тепер Львівської обл.), провідник (комендант) наметового табору “Орлів” (с. Страдч біля Львова, 07.1939); звання – стрілець Галицької армії.

РЕШЕТНИКІВ (РЕШЕТНИКІВ-РЕШЕТНЯК) Яків Павлович (23.03.1896. с. Марчихина-Буда Чернігівської губ., тепер Сумської обл. – 1945, Чехія). Військовий і громадський діяч, інженер-технолог; проф. стипендіат при кафедрі ферментаційної хім. технології УГА в Подєбрадах (1928), керівник хім. лабораторії Познанського ун-ту; звання – поручник Армії УНР.

СЦІБОРСЬКИЙ Микола Орестович (28.03.1897, Житомир – 30.08.1941, Житомир). Військовий і громадсько-політичний діяч, інженер-економіст (9.04.1929); командир Окремого українського куреня (10.1917), вартовий старшина уряду Центральної Ради, старшина для доручень військового міністра Олександра Жуківського (02.1918), Козелецький пов. комендант (1918), ад’ютант командира 1-го кінного Лубенського полку ім. Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії (1920), старш. ад’ютант штабу Окремої кінної дивізії Армії УНР (1924), голова ЦК ЛУН (1925 – 1929), заст. голови Проводу ОУН (1929 – 1941); звання – поручник рос. армії, сотник
Провідний співробітник офіційного пресового органу ЛУН “Державна нація”.
Співтворець ОУН (1929). Теоретик українського націоналізму.

ЧЕРНІЦИН (ЧЕРНИЦІН, ЧЕРНИЦЯ, ЧОРНИЦЯ) Леонід (29.03.1898, с. Татарине Бірюченського пов. Воронезької губ., тепер Кам’янського р-ну Воронезької обл., РФ – після 1944). Військовий, інженер-лісівник (24.05.1927); командир батареї кінного полку Чорних запорожців; звання – сотник артилерії Армії УНР.
Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3
Хто хоче придбати цей том, або всі три томи, читайте оголошнення на 4-й сторінці.
Т. 1. – А – К. 376 с. (250 грн.).
Т 2. – К – Р. 376 с. (100 грн.).
Т. 3. – Р – Я. 504 с. (250 грн).
Цифрова колоризація – Тарас Гладенький.



Пленер “Холодний Яр-2020”

Мета скульптурного пленеру в Холодному Яру – чудове місце зробити ще кращим. Наповнити новою енергією і творчістю. Зробити його ще цікавішим для відвідувачів. Ідеї маємо реалізувати за короткий час, у супертвердому матеріалі – граніті. Бажання виготовити роботи, які увійдуть в історію, хвилюватимуть уяву людей ще довгі роки, стануть бажаним об’єктом для фотографування, цікавості дітей і дорослих. Наша мета –  достойні скульптури, потужні за формою та змістом, що прозвучать на всеукраїнському рівні, зацікавлять шанувальників та колекціонерів. Справді, хороша команда береться до роботи. Митці зі Львова, Києва та Черкас. Знані імена та молодше покоління художників. Гордість пленеру – Людмила Мисько. Вона реалізувала свої ідеї на більш ніж сотні міжнародних скульптурних симпозіумах. Духовним наповненням групи стануть Михайло Горловий та Руслан Найда, скульптори з багатогранним досвідом творення. Реалізація наших ідей потребує меценатської та інформаційної підтримки. Зробіть свій внесок у розбудову Холодного Яру.

Дмитро БУР’ЯН,
скульптор, Історичний клуб “Холодний Яр”
Від редакції. Якщо є можливість допомогти у проведенні скульптурного пленеру, надсилайте кошти координаторові пленеру Дмитру Бур’яну на його картку у Приватбанку 4149 4991 0225 2507, Бур’ян Дмитро Олексійович.

Д. Бур’ян, “Чорний атакує”.



ldquo;Амазонка на коні”

У ІІІ – І тисячолітті до н. е. причорноморські й приазовські степи та пониззя Дніпра заселяли племена амазонок – давньоукраїнських жінок-войовниць, які називали себе косачками, бо мали довгу дівочу косу, яку носили через ліве плече, щоб не заважала стрільбі з лука. За легендою, саме амазонки-косачки вперше у світі приручили коня. Кінне військо безстрашних вершниць наводило жах на ворогів. Косачки – сонцепоклонниці, язичниці – сповідували культ зброї. За переказами, вони засновниці української козацької вольниці. 
У своїй творчості я приділяю темі косачок-амазонок значну увагу. У сучасній війні з Росією мене надихають і захоплюють образи сучасних жінок-воїнів, героїнь, у жилах яких тече бунтівна козацька кров славетних Предків!

Руслан НАЙДА, скульптор
Параметри роботи: сталь, базальт, h – 75 sm.



“Амазонка на коні”

У ІІІ – І тисячолітті до н. е. причорноморські й приазовські степи та пониззя Дніпра заселяли племена амазонок – давньоукраїнських жінок-войовниць, які називали себе косачками, бо мали довгу дівочу косу, яку носили через ліве плече, щоб не заважала стрільбі з лука. За легендою, саме амазонки-косачки вперше у світі приручили коня. Кінне військо безстрашних вершниць наводило жах на ворогів. Косачки – сонцепоклонниці, язичниці – сповідували культ зброї. За переказами, вони засновниці української козацької вольниці. 
У своїй творчості я приділяю темі косачок-амазонок значну увагу. У сучасній війні з Росією мене надихають і захоплюють образи сучасних жінок-воїнів, героїнь, у жилах яких тече бунтівна козацька кров славетних Предків!

Руслан НАЙДА, скульптор
Параметри роботи: сталь, базальт, h – 75 sm.



Історія одного бою

У Мельниках на цвинтарі поруч із могилою отамана Василя Чучупаки є пам’ятник чотирьом гайдамакам Холодного Яру. Про цю братську могилу розповіла наприкінці 1990-х місцева мешканка – сестра одного із загиблих Параска Токовенко. За її словами, гайдамаки стали жертвами нападу на село загону Лопати. Віднайдені документи дають змогу пролити світло на ті трагічні події…
Восени 1920 р. більшовики концентрують сили для ліквідації повстанських підрозділів на території Чигиринщини. Розпочинається безкомпромісна війна місцевого населення з червоними наїзниками…
4 – 11 вересня 322-й батальйон 75-ї бригади ВОХР вів операцію проти Білоярського куреня Якова Щириці (отамана Мамая). 8 вересня біля с. Тарасівки відбувся 9-годинний бій. За підтримки канонерки зі складу Дніпровської флотилії більшовики змусили повстанців відступати до с. Тіньок. У ході “зачистки” розстріляно 37 повстанців.
16 вересня в Кам’янку прибула група військ ВОХР Бобринського району у складі трьох батальйонів 2-ї Окремої московської бригади військ внутрішньої охорони (далі – ВОХР; вона ж 26-та бригада 9-ї стройової дивізії військ ВНУС), 35-го батальйону залізничної охорони й окремих підрозділів Петроградського батальйону під командуванням Івана Курова.
18 вересня розпочалася військова операція: червоні взяли Грушківку, 19 вересня – Мельники, 20 вересня – Медведівку, Матвіївку і Триліси. У Мельниках спалено двадцять хат. На захоплені села накладено контрибуцію.
У жовтні почався новий етап військової операції на Чигиринщині. Командування окупаційної армії виділило “достаточное количество силы (до двух пехотных бригад) под общим руководством начдива N ВНУС, который для удобства управления операцией перебрасывается с полевым штабом на ст. Знаменка”.
У результаті “упорных боев” більшовикам вдалося зламати “прежде всего сопротивление банд в Чигиринском районе”, “достичь полного уничтожения Александрийской дивизии”. У цей час Черкаський повіт “зачищають” частини 1-ї кінної армії, які переходять “с польского на южный фронт”: у районі Мошен і Млієва повстанські загни Голого (Трохима Бабенка) “теряют несколько сот человек убитыми”. Саме під час операцій восени 1920 р. відбулися трагічні події загибелі чотирьох гайдамаків у с. Мельниках.
Анатолій Шостопал (м. Черкаси) ознайомив мене з виданою в 1921 р. окремою брошурою доповіддю начальника тилу Південного фронту й одночасно командувача військами внутрішньої служби Південного фронту і Південно-Західного фронту Роберта Ейдемана “Ударные уезды и районы (к вопросу о борьбе с бандитизмом)”.
Червоний командир цитує донесення від 20 листопада 1920 р.: “Из села Яновки комотряда доносит, что в районе Холодного Яра (…) отрядом производится операция. В селе Мельниковке (правильно: Мельники. – Ред.), 12 вер. вост. Жаботина, обнаружено гнездо бандитов и захвачены 4 видных бандита: Деркач, Токовенко, Руденко и неизвестный (первый и последний при сопротивлении были расстреляны) и 2 кавлошади. Дом штаба бандитов сожжен, при горении разорвалось 3 – 4 бомбы и бесчисленное количество патронов”.
Дату останнього бою дають змогу уточнити записи в метричній книзі Покровської церкви с. Мельників. У розділі “О умерших” зазначається, що 26 жовтня 1920 р. померли від ран жителі цього ж села вісімнадцятилітній Прохір Іванович Деркач і на рік старший від нього Петро Оверкович Токовенко. Прохір Іванович Деркач – командир булавної сотні Холодноярської бригади.
У метричній книзі не відображено відомостей про загибель Руденка (ім’я не встановлено) і “невідомого” (за більшовицькими документами), якого місцеві називали Гаврилком-“Полтавцем” (імовірно, йдеться про гайдамаку з Полтавщини). Очевидно, вони були “бурлаками”, і священник не знав, як записати загиблих…
Загиблим у бою пощастило більше, ніж полоненим. За свідченням Параски Оверківни Токовенко, її брата немилосердно катували – викололи очі, відрізали носа, вуха, носа, “пекли вогнем” – червоні хотіли “розв’язати язика” повстанцям. Після жорстоких катувань полонених було страчено.
26 жовтня 1920 р. загиблих юнаків відспівали священник Михайло Лебедович і псаломник Мефодій Левченко та поховали на цвинтарі в Мельниках у братській могилі разом з Гаврилком-“Полтавцем” та його товаришем.

Олександр СОЛОДАР

Від редакції.
Цю страшну історію переповіла нам Параска Чиж 12 квітня 1997 р., коли члени Історичного клубу “Холодний Яр” вшановували могилу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. І показала поховання, від якого залишився маленький горбик, густо зарослий кущами бузку. На моє прохання отець Василь із Чигирина провів першу панахиду на братській могилі, а я пообіцяв жінці відновити могилу. Могилу відновив Богдан Легоняк, козак Історичного клубу “Холодний Яр”. 1998 року він встановив металевого хреста і насипав могилу, а 2002 р. ми разом з організацією “Тризуб” ім. Степана Бандери поставили гранітні пам’ятники на братській могилі та могилі Головного отамана Холодного Яру (скульптор Іван Осадчук з Тернополя).
2 травня ми знову покладемо квіти на ці могили під час 25 вшанувань героїв Холодного Яру. Запрошуємо й вас, шановні читачі “Незборимої нації”, взяти участь у шляхетній справі!



 З холодноярським вогнем у серці

Морозного лютневого ранку квіти лягли до пам’ятної дошки Головному отаману Холодного Яру Костеві Пестушку (Степовому-Блакитному), неофіційно встановленої у Кривому Розі на постаменті декомунізованого пам’ятника криворізькому чекісту Василеві Валявку.
У місті набуває дедалі більшого розголосу ініціатива встановити на цьому місці пам’ятник Костеві Пестушку. Пам’ятник уже фактично виконаний у граніті місцевим скульптором Олександром Канібором (старшим).
Вшанувати звитяжця прийшли активісти Криворізького майдану, волонтери, козаки Інгульської паланки Українського козацтва, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, юні пластунки на чолі з головою станичної пластової старшини Тетяною Асадовою, члени Історичного клубу “Холодний Яр” і Громадського клубу “Український час”, автори проєкту пам’ятника і меморіального комплексу скульптор Олександр Канібор та архітектор Євген Головін.
Мітинг відкрив голова оргкомітету із вшанування Володимир Стецюк. Коротку доповідь про роль Костя Пестушка зробив автор книги “Антибільшовицький рух опору на Криворіжі (1919 – 1923)” Олександр Мельник. Капелан Роман Бацвін відправив панахиду за Костем Пестушком та його побратимами.
Пам’ятні заходи з нагоди 122-ї річниці з дня народження повстанського отамана пройшли також у 17-й Окремій танковій бригаді ім. Костя Пестушка та в читальній залі бібліотеки Криворізького державного педагогічного університету.
Слава борцям за волю України!

Володимир СТЕЦЮК
Фото автора



Микола Литвин пішов за братом…

20 лютого 2020 р. спочив Микола Литвин. 4 березня йому виповнилося б 77 років.
Кобзар, композитор, письменник, журналіст. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Республіканської премії ім. Івана Нечуя-Левицького, літературно-мистецької премії ім. Олени Пчілки, літературно-мистецької премії ім. Володимира Косовського.
Він один з перших, ще наприкінці 1980-х, публічно співав Гімн України!
У 1993 р. Тернопільська обласна рада  встановила стипендію ім. Миколи Литвина для студентів-бандуристів, які навчаються в Тернопільському музичному училищі,  та студентів-тернопільців, що студіюють гру на бандурі у вишах України.
Усе життя Микола Литвин боровся за збереження кобзарства та української визвольної пісні. У його репертуарі понад 250 творів.
Ось короткий Миколин спогад, який свідчить про світобачення: “Була холодна зима 1964 року. Як нині пригадую перон залізничного вокзалу. Я сходжу з потяга, а в мене болять вуха. Навколо чую українську мову!!! А вона мені така мила і така рідна! Це ж моя Материнська мова. А тут, у Тернополі, говорять українською. Я, наївний, подумав: «А може, то тільки на вокзалі селяни розмовляють рідною мовою?» Зайшов в аптеку, потім у кафе… Боже, як я помилявся! Довкола звучить моя рідна мова!!!”
Микола Степанович Литвин народився 4 березня 1943 р. в с. Федорівці (нині с. Весняне Добровеличківського району на Січеславщині). Він молодший брат кобзаря Василя Литвина, який відійшов у засвіти три роки тому. Обидва не раз брали участь у вечорах пам’яті українських героїв, які проводив Історичний клуб “Холодний Яр”, зокрема і у вшануваннях героїв Холодного Яру.
У молоді літа брати виступали дуетом. Свідки кажуть, що це було неперевершено.
Радіємо, що в історії нашого народу були брати Литвини. Вічна Їм пам’ять і подяка за збереження і могутній розвій кобзарства.
Козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”



Українцям російська література непотрібна

Ми знову не помітили, що минув день народження одного з найвидатніших українських письменників – Івана Нечуя-Левицького. Людина, яка відшліфувала українську мову, як діамант, яка стала учителем мови для більшості українських авторів ХХ століття. “Се колосальне, усеобіймаюче око України”, – так казав про нього Іван Франко. Іван Нечуй-Левицький міг би стати № 1 у будь-якій країні, крім Малоросії.
Нечуй-Левицький 20 років викладав російську словесність, географію та історію. У Полтаві, у Польщі, у Молдові був русифікатором населення, адже української мови в Російській імперії офіційно не існувало. Іван Семенович дуже любив російських письменників, але написав видатну працю “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини”. За неї й поплатився – Москва зробила з нього дрібного провінційного письменничка, а якби не “Микола Джеря” – знищила б узагалі. Його навіть позбавили авторства (навіть співавторства) легендарного твору “За двома зайцями”, залишивши в авторах тільки Старицького...
У праці “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини” йшлося не про те, що ця література “гірша” за українську, а про те, що російська література потрібна для Росії, а українцям потрібна своя. Гріх української інтелігенції, на думку Левицького, полягає в тому, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну. Все актуально й нині.
Для мандрівників Нечуй-Левицький – особливий письменник, адже він невтомний мандрівник, член Імператорського географічного товариства, для якого неодноразово писав наукові праці. Бував у таких місцях, що й уявити важко, наприклад у найзахіднішому українському селі Шляхтовій Руській (тепер Польща, за 100 км від Кракова).
“Кайдашева сім’я”, “Афонський пройдисвіт”, “Старосвітські батюшки та матушки”, “Київські прохачі” – шедеври української літератури, але малороси зовсім не пишаються ними, навіть не читають. Тому й пишу не для малоросів – для українців: 25 листопада 1838 р. народився Іван Семенович Нечуй-Левицький – геній української прози. Сердечна подяка йому і наша любов!

Роман МАЛЕНКОВ



Газета за березень 2020 р. у форматі *.pdf

Газета за березень 2020 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ